РОЗДІЛ 2
ТОПІКА КОЗАЦТВА В ІСТОРІОСОФСЬКИХ КОНЦЕПЦІЯХ
ПОЛЬСЬКИХ РОМАНТИКІВ "УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ"
2.1. Теоретичні критерії визначення топосу козака
Новому запровадженню в науковий обіг поняття топосу завдячує праці Ернста Роберта Курціуса про латинську літературу європейського середньовіччя [158], що з'явилася 1948 року. Домінантою цієї роботи є твердження про єдність європейської культури, безперервність "європейської літератури", що дозволяє зарахувати її до фундаментальних компаративістичних досліджень. Учений, розглядаючи еволюцію літературної топіки на фоні нівелювання її риторичного значення, зазначав: "... риторика втратила своє первинне значення і мету існування. Натомість вона проникла в усі літературні жанри. Її майстерно побудована система стала спільним знаменником, теорією і скарбницею форм усієї літератури. Цей процес мав найсерйозніші наслідки в історії античної риторики. Разом з тим топіка отримує нову функцію. Вона стає кліше [...] загальнолітературного застосування, розповсюджується в усіх галузях літературного життя" [159; 233-234]. Е.-Р.Курціс поєднав відновлений філологічний метод і елементи давніх риторичних теорій з культурологією і психологією та ототожнював "loci communеs" з архетипом, використовуючи теорію К.-Г.Юнга, передусім, для пояснення тривалості явища [158; 110]. Останній аспект, завдяки привабливості відкриття й інтерпретації таємничих сенсів і значень, не дозволяє бачити в топосі лише фразу, риторичний зворот, прикрасу стилю. Дослідник вказував на властиві топосові дві конотації: повторюваність і традиційність. Оскільки такі риси притаманні різним літературним явищам, праця Е.-Р.Курціуса спричинилася до плутанини навколо визначення поняття топосу та мотиву, теми, образу тощо, викликаючи серйозні дискусії, що тривають і дотепер.
Найґрунтовніші дослідження над топікою проводили німецькі вчені (П.Йєн, А.Обермайєр, В.Файт, Б.Емріх), з працями деяких з них ми ознайомилися за посередництвом польських перекладів; на польському науковому ґрунті цією проблематикою займаються Я.Римкевич [293], Р.Пшибильський [289], М.Ґловінський, Я.Абрамовська [140], Я.Бжозовський [151]; на українському - згадану термінологію вживають Н.Яковенко [138], Є.Нахлік [94], Р.Радишевський [104] тощо.
У роздумах зазначених учених домінують два напрямки: перший з них пов'язаний з риторичною генезою поняття топосу і розумінням його суті Е.-Р.Курціусом; другий намагається окреслити літературознавчий статус терміну і звертається до аналізу зв'язків між топосом і рядом таких понять, як: міф, архетип, мотив, тема, символ, метафора. Взаємозалежність і зіткнення цих двох напрямків визначають зміст досліджень, пов'язаних з топікою.
Е.-Р.Курціус впровадив поняття "поетичного топосу", отже, нове, невідоме риториці. Дослідники відзначили, що основною рисою, яка відрізняє поетичний топос від риторичного, є його образність [140; 11]. Тож пошук чітких термінологічних засад для формулювання визначення топосу на ґрунті риторики можна вважати безпідставним, а риторичне походження терміну вважати загальною ідеєю або настановою розуміння та вивчення літератури. Про таку перспективу дослідження писав Бертольд Емріх, називаючи топоси "допоміжними засобами", що становлять собою загальновідомі твердження, готові докази, основні теми, давно визнані судження і використовуються при побудові окремих частин промови, зображення чи опису. Обґрунтування принципів ужитку топіки Е.-Р.Курціусом дослідник бачив у різноманітності аспектів, що створювала топіка, у впливі риторики на текст та, передусім, використанні її як інструменту розуміння тексту [165; 263]. Згадані допоміжні засоби залишаються у зв'язку з авторським способом конструювання тексту, тобто з формою мислення про текст з перспективи автора, який використовує певні знання при побудові тексту і володіє сукупністю відомостей про те, що є традиційним, загальним, звичним. Тобто топіка пов'язана з тим, що дається авторові як матеріал, який дозволяє писати певним, традиційним способом; вона є ніби системою, що вчить певним чином висловлюватися. А топос, як елемент цієї системи, є готовим зразком відповіді. Запропоноване Б.Емріхом розуміння топіки як знаряддя інтерпретації тексту становить перехід від норм риторики до літературознавчого дослідження. Інакше кажучи, становить перехід від побудови тексту до результату цієї побудови: від ймовірного до реального. Отже, риторична генеза топосу дозволяє нам розглядати його лише як зразок готової відповіді, проте для визначення поняття топосу в контексті поетичної творчості цього за мало.
З одного боку, топос має характер кліше, риторичного звороту, стилістичної оздоби, особливо у випадку топіки початку і закінчення твору [158; 92-99], а з другого - топоси золотого віку, юнака і старця, старої жінки і дівчини [158; 103-115] змушують бачити в них впливи понять міфу і архетипу. Таке широке інтерпретаційне поле не дозволяє бачити в топосі лише фразу, риторичний зворот, прикрасу стилю. Отже, "вивчення літературних топосів радше відсторонюється від аналізу повторюваних елементів на рівні синтаксичної формули, речення, звороту, а зосереджується на повторюваних образах, мотивах, символах. [...] Згадане явище становить чи не основну тенденцію осмислення літературної топіки" [151; 11].
Як слушно зауважив польський літературознавець Р.Пшибильський, "лише споконвічна суспільна функція формує з літературних образних складових топоси і цим запевнює їм тривале місце в традиції. Тому не кожний міф, не кожний мотив, не кожна алегорія, не кожний образ стає топосом. Відтворити топос означає, передусім, визначити його ідейну функцію в існуючих суспільних структурах" [289; 7-8]. Інакше кажучи, лише інтерпретація, яка показує вікову функцію літературних образних складових та підтверджує наявність загальноприйнятих літературних зображувальних моделей, створює топос.
Твердження, що не кожен мотив, не кожен образ стає топосом, або бачення в метафорах, символах, алегоріях мовних виражень топосу