розділ 2.1 присвячено аналізу мотивів українських колискових пісень зважаючи на розрізнення сюжета та мотиву у вітчизняній фольклористичній традиції.
Проблема розрізнення сюжета і мотиву видається досить важливою для аналізу української колискової пісні. Оповідному мотиву можна дати робоче визначення як традиційному, повторюваному елементові фольклорного (або літературного) наративу. В психологічних науках мотив визначається як "спрямування".
Сама категорія мотиву у вітчизняній теорії літератури й фольклористиці має своїми витоками "Поетику сюжетів" О.М.Веселовського. Дослідник підкреслює такі властивості мотиву як елементарність та нерозкладність: "Ознака мотиву - його одноманітний, одночленний схематизм; такі нерозкладувані далі елементи нижчої міфології та казки: сонце хтось викрадає (затемнення), блискавку-вогонь приносить птаха з неба" [23: 494]. Проте, цілісність мотиву у Веселовського має не мотивологічно-наративний, а семантичний характер, і подібна до цілісності слова. При цьому слід припускати, що існує не один мотив, а ланцюжки взаємовалентних мотивів, тобто мотив "потенційно містить можливість розвитку, подальшого зростання, ускладнення побічними мотивами. Такий ускладнений мотив і буде сюжетом" [23: 227]. У межах семантичного підходу до аналізу мотивів на зв'язку мотиву та персонажа акцентувала увагу О.М.Фрейденберг: "По суті, кажучи про персонажа, тим самим маємо говорити й про мотиви, які у ньому отримували стабілізацію; уся морфологія персонажа є морфологією сюжетних мотивів" [220: 221-222]. Так відбувається, коли персонаж набуває значення "культурного міфу".
В.Я.Пропп запропонував як критерій нерозкладуваності мотиву - його логічне відношення, подібне до відношень слів у реченні, а тому, навпаки, сам мотив розкладався на безліч суб'єктів, об'єктів, предикатів, обставин тощо. Тому дослідник відмовився від самого поняття мотиву, увівши на відміну від нього інший термін - "функція дійової особи": "Сам спосіб здійснення функцій може змінюватися: він є величиною змінною... Але функція як така є величиною сталою... Функції дійових осіб є тими складовими частинами, якими можуть бути замінені мотиви Веселовського" [163: 29]. Така постановка питання не тільки не спростувала категорію мотиву, а, навпаки, суттєво її уточнила. По суті "функція дійової особи" є узагальненим значенням мотиву, взятого у відволіканні від множини його фабульних варіантів. Але "функція", будучи кардинальним компонентом мотиву, його семантичним інваріантом, не може замінити його, "як частина не може замінити ціле", "більшість варіантів функцій, перерахованих В.Я.Проппом є типовими мотивами" [179].
Подібно до В.Я.Проппа відмовив категорії мотиву в методологічному статусі й Б.І.Ярхо, зазначаючи, що мотив - певна вільно виділена дослідником, як правило, за тематичним принципом одиниця сюжетики [244: 221]. "Ясно, - пише дослідник, - що мотив не є реальною частиною сюжета, а тільки робочим терміном, що слугує для порівняння сюжетів між собою" [244: 222].
Видатний український літературознавець акад. О.І.Білецький першим висловив гіпотезу про дихотомічний характер мотива у роботі "У майстерні художника слова" [15]. Він провів розрізнення двох рівнів реалізації мотиву в наративі - "мотив схематичний" та "мотив реальний". Якщо останній - це елемент фабульно-подійного складу сюжетики конкретного твору, то перший співвідноситься не з сюжетом, конкретизованим у фабулі, а з інваріантною сюжетною схемою, яка складається з відношень-дій, подібних до пропівських функцій [16: 98]. Заслуга й теоретичне відкриття самого О.І.Білецького полягає в тому, що дослідник ов'язав у єдиній системі дві полярних основи в структурі мотиву - і семантичному інваріанту мотиву поставив у відповідність його фабульні варіанти.
Тематичне трактування категорій мотиву зустрічаємо у роботах російських формалістів В.Б.Томашевського та В.Б.Шкловського. Б.В.Томашевський визначає мотив через тему твору: "Тема неподільної частини твору називається мотивом" [200: 136-137], що співвідноситься з категорією "теми висловлювання", яка розроблялася представниками Празького лінгвістичного гуртка, зокрема Вілемом Матезіусом [132]. На противагу синхронічному розумінню мотиву як тематичної одиниці В.Б.Шкловський сформулював закон, "який робить звичай основою творення мотиву, коли цей звичай вже незвичайний" [232: 31]. Тобто, мотив - це тематичний підсумок фабули, смисловий атом сюжетики.
Спираючись на ідеї В.Я.Проппа (а не О.І.Білецького), дихотомічну концепцію мотиву розвиває американський фольклорист А.Дандес [179] ("Від етичних до емічних одиниць в стуктурному вивченні фольклору", 1962). Очевидна аналогія, яку проводить автор, із фонемою/фоном та морфемою/морфом, що йде від ідей американського лінгвіста К.Л.Пайка [179]. А.Дандес використовує подібні терміни для позначення мотиву та його різнорівневих варіантів - мотифеми (інваріанту), аломотиву (конкретна реалізація суб'єкта, об'єкта, їхніх взаємовідношень, атрибутів, просторових та інших показників) та мотиву (конкретне втілення відношень суб'єкта, об'єкта, а також тих атрибутів, просторових та інших характеристик, що безпосередньо залучаються до дії) [229: 109].
До дихотомічної концепції мотиву слід відносити й позиції Б.М.Путілова, який асоціює з поняттям мотиву "два взаємопов'язаних значення: по-перше, схеми, формули та одиниці сюжета у вигляді деякого елементарного узагальнення і, по-друге, сама ця одиниця у вигляді конкретного текстового втілення" [165: 172]. Термін "мотив" Б.М.Путілов вживає в значенні мотифеми - інваріантної схеми, що узагальнює сутність низки аломотивів [165: 175]. В цілому ж Б.М.Путілов висунув досить глибоку ідею аналогії між мотивом та словом - оскільки і перше, і друге має подвійний, мовний та мовленнєвий, статус: "Мотив... може бути уподіблений слову: він функціонує в сюжеті, який, відповідно, можна розглядати як "мовлення" ("parole"), але він існує реально й на рівні епосу в цілому, який ми правомірно трактуємо як "мову"