РОЗДІЛ 2
КОНТЕКСТУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ДИСКУРСУ СВОБОДИ
2.1. Дискурс як умова здійснення свободи
2.1.1. Семіолінгвістична природа дискурсу.
Методологічні переваги семіотичного "погляду". Контекстуальні умови здійснення постмодерністської свободи передбачають розгалужений спектр орієнтирів та уявлень. Сукупно вони складають відповідний постмодерністському світогляду поняттєвий та категоріальний апарат, який допомагає уможливити постмодерністський "стан духу" (Ж.-Ф. Ліотар) та увиразнити постмодерністські дискурсивні практики (т. зв. "ситуації"). Відповідно, за його відсутності чи неповноти особливості "постмодернізації" (зокрема через варіативну репрезентацію) постають викривлено й спопуляризовано ("фельєтонно" і "печ-ворково", за В. Вельшем).
Ми переконані в істотному впливі семіотичного "погляду" на пояснення парадигмальних деформацій у людській історії останніх століть [53; 54]. Саме семіознавство допомагає осмислювати внутрішню єдність значень у системі "десиґніфікованого" (С. Леш) світогляду, а також стверджувати й умотивовувати здобутки новітнього філософського напрямку77. Семіотика виступає найбільш сучасним та ефективним методом для філософської інтерпретації новітності та "власне забезпечує позитивний зміст для поняття "постмодернізм" як протилежного для модерної епістемології" і "виводить на можливості пізнання природного феномена у притаманному йому бутті в контексті людського досвіду" [39, 187-189]. Завдяки семіотичній доктрині постмодерний розвиток та постмодернізм провіщають прихід зрілої та усвідомленої форми мислення і життєдіяльності [72, 49-50; 220].
Засади дискурсивності. Одним із чільних термінів, присутніх у більшості методологічних підходів при осмисленні умов здійснення постмодерністської свободи, є дискурс78. Водночас це поняття носить універсальний характер: воно застосовується для означення будь-яких, зокрема тих, які передують новітності, "картин світу" (дискурс модерності, дискурс античності, колоніальний дискурс, жіночий дискурс), або - вужче - окремих сфер діяльності (філософський дискурс, художній дискурс, науковий дискурс, медіа-дискурс). Дискурс також стосується конкретизації перебігів подій (дискурс свободи, дискурс терору) та сукупності довільно вибраних складових людського світосприйняття та світорозуміння (дискурс інтелекту, дискурс поведінки, дискурс тіла). Під цією дефініцією об'єднуються образотворчі феномени, створені думкою, уявою та дією (дискурс правди, дискурс краси, дискурс любові), продовжуючи двохтисячолітню історію людської здатності до варіативного міркування. Отож, типологічна різнорідність, притаманна дискурсу, дозволяє розглядати "дискурсивні стани", які він створює, принаймні в п'ятьох площинах - мовній, історичній, методологічній, семіотичній, аксіологічній [73, 322-325]. Це, закономірно, досконало проблематизує специфіку їх тлумачень, але й структурує очевидний потенціал значень, більш-менш рівномірно розподіляючи його за тематиками, витоками, методиками аналізу тощо [26; 34; 45; 73; 75; 87; 98; 99, 245-250; 101, 130-134; 125; 128; 135; 136; 146; 152; 153; 176; 188-191; 200; 202; 203; 206; 221; 222; 229; 239; 244; 255; 258; 2 69; 279].
Проаналізуймо семіолінгвістичні засади дискурсу як первинні умови його чинного існування, здійснення та інтерпретативної множини смислів.
Зважаючи на власну етимологічну природу, дискурс становить один з найбільш давніх мовно-мовленнєвих та текстуальних конструктів. Він безпосередньо та опосередковано пов'язаний із творенням дійсності "завдяки інтерпретативній здатності людського розуму надавати життю значення, перебуваючи в пунктах мовної зустрічі з іншим життям" [55, 413]. Завдяки дискурсу мова пов'язується з культурною соціальністю. Для дискурсу питома матеріальна реальність, втілена в мовленні чи написанні. Він нескінченно множинний й увиразнюється під час "ігор ідентичностей" його складових (серед останніх - релігійні, політичні, наукові, філософські, мистецькі). Великою мірою дискурс підпорядкований численним системам та процедурам внутрішнього та зовнішнього контролю над своїми різноманітними здійсненнями. Як тлумачить перекладач і дослідник творчості М. Фуко Автономова Н. С., він здійснюється у вигляді "дискурсивних практик" - механізмів пізнання ("слова") та культури ("речі"), які своєю "структуруючою здатністю" нагадують мовні [110, 53].
У найширшому розумінні дискурс - це дійсність, об'єктивована людськими досвідом та пізнанням. Мовою семіотики, йому притаманні ознаки Umwelt-у, який створює мережу відношень ("семіотичну павутину", за Т. А. Сібоком) між "тим, що "фактично" може бути присутнє фізично в довкіллі, і тим, що належить до коґнітивної конституції біологічного організму, який взаємодіє з довкіллям в конкретному часі і просторі" [39, 18]. Тобто він символізує сам процес формування поняттєвого мислення, яке здатне історично розгортатися в контексті системи певних правил світорозуміння. Водночас дискурс виступає інструментом Іnnenwelt-у - моделюючою системою тріадичного відношення поміж знаками, об'єктами та людиною як "інтерпретуючим організмом", яка відповідає за створення комунікативного зв'язку. В прикладному сенсі дискурс уявнюється через "дискурсивні практики", відображені як в мові, якою ми розмовляємо, так і в нашому мовленні (тим, що ми можемо повідомити (ви-мовити, сказати), володіючи мовою), тобто в мистецькому образі, філософському міркуванні, соціальній дії, культурній формі тощо79.
Дискурс підлягає конституюванню, але й сам здатен конституювати: постає або у вигляді "мови влади" ("енкратичний вид дискурсу", чи "енкратичне мовлення"), або як "грандіозного, нескінченного та невпокореного бурління" (М. Фуко) не-леґітимних ("поза владою і/або проти неї") мовних практик ("анкратичні види дискурсу", чи анкратичне мовлення", за Р. Бартом) [7]. Він завжди несе певну владу над уже чинним чи майбутнім контекстом взаємодій. Знаки, якими дискурс означує межі свого поширення, та сукупність значень, кодів, символів, які присутні у різних ва
- Київ+380960830922