РОЗДІЛ 2
СИСТЕМНІ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ: СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА, СУПЕРЕЧНОСТІ, ВПРОВАДЖЕННЯ
Проголошення незалежності України в серпні 1991 року було не тільки закономірним наслідком, а й реальним початком здійснення системних реформ, що й понині тривають в країні. Загалом системна трансформація стала невід'ємним елементом сучасного процесу світового господарського розвитку. Його перебіг проходить кілька етапів, кожний з яких має свою внутрішню логіку та специфіку [29, 39,]. Початок системних реформ в Україні датується серпнем 1991 року, тобто від моменту проголошення її незалежності. Загальна стратегія системної трансформації країни визначалась необхідністю здійснення переходу від тоталітарного суспільства до демократичного, від вульгарно-планової економіки до ринкової, від державницьких (казенних) ідеологічних пріоритетів до вільного самоствердження і самореалізації особистості. Внаслідок проведення таких системних реформ Україна мала утвердитись як незалежна цивілізована держава, що займає гідне місце в Європі і в світі.
В цілому хід системних реформ в Україні за останні 5-7 років можна умовно розглядати як такий, який здійснювався в два основні етапи: початковий (етап уточнення стратегії реформ, створення передумов їхнього проведення, консолідація необхідних сил, ресурсів тощо) та конструктивний (етап творчої роботи, спрямований на стабілізацію розвитку суспільства, створення умов для його піднесення тощо). Слід зауважити, що на сьогодні країна перебуває на другому етапі системних реформ, який за оптимістичними прогнозами аналітиків має завершитись через 3-5 років [68, 172,]. Хоча за оцінками світових спеціалістів Україна, на жаль, ще серйозно не почала здійснювати завдань, передбачених на цьому етапі. Ми декларативно заявили про демократію, правовість і врешті, про ринкову економіку, але наша політична і державна еліта чи то з об'єктивних, чи з суб'єктивних причин змарнувала забагато часу в минулих роках і ділом не підтвердила декларацій [118, 151]. Звичайно, світ знає і чотирирічний досвід спроб трансформувати тоталітарну систему, засновану на командній економіці, у таку, що поєднує демократію з функціонуючою ринковою економікою. Проте Україна обов'язково має врахувати два важливих уроки, які виводить з цього досвіду Збігнев, Бжезінський. Перший полягає у тому, що системна трансформація відбудеться не за п'ять років, як багато хто спочатку сподівався, а вірогідніше - років за 15-20. Другий полягає у тому, що подібна трансформація є не арифметичним додавання окремих фаз, а послідовністю визначених етапів становлення демократичного суспільства [21, 141-148].
Як не є, але за період від 1991 року українському народу вдалося здійснити відповідні посткомуністичні переміни суспільства у політичній, правовій, економічній та інших сферах його розвитку. Водночас системні реформи, що здійснювалися в Україні, з усією наочністю засвідчили багатовимірність здійснюваних трансформаційних процесів. Останні реалізовувались і як демократизація політичної системи зі збереженням багатьох її традиційних рис, і як перехід від командної економіки до ринкової, і як складовий елемент глобальної демократизації, і як розпад останньої в світі імперії та національне самовизначення зі становленням незалежної державності і національної ідентичності тощо [98, 3; 121, 35]. Безперечно, ситуаційні аспекти протікання цих процесів мали суперечливий характер, що зрештою вказує на те, як здійснюються трансформаційні процеси. А надто, коли відбувається руйнація старого і утвердження нового в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Притому до часу навіть професіонали-політологи не могли дати чітку відповідь на питання, якою має бути влада в країні: "Одні, боячись повернення часів тоталітаризму, відстоюють необхідність суворого виконання всіх формально юридичних процедур функціонування правової держави (обов'язковість дотримання строку повноважень депутатів і президента, проведення виборів у виключно визначені терміни, обов'язковість референдуму з усіх спірних питань). Відстоюючи демократичні принципи поділу влад, вони виступають за конституційне закріплення парламентської республіки. Інші, пам'ятаючи про помилки Центральної Ради, про нездатність подолати протиріччя між різними урядовими особами, відверту слабкість виконавчого елемента влади, схиляються до президентської республіки в Україні й навіть до припустимості приходу до влади авторитарного лідера нелегітимним шляхом" [121, 56]. Як не є, але такі погляди констатували наявність у країні повноцінної структури органів державної влади та місцевого самоуправління, інституту Президентства, демократизації політичних відносин і практики багатопартійних взаємин тощо.
Одним із вагомих досягнень перших років проведення системних реформ в Україні стало утвердження парламентаризму як особливої системи державного керівництва країною. Саме парламентаризм в Україні став запорукою утвердження демократичної, правової держави, показником розвитку громадянського суспільства. Притому становлення і розвиток парламентаризму в нашій країні, здійснювалися у річищі загальносвітових процесів. З врахуванням світового досвіду, необхідний комплекс парламентських прерогатив становили насамперед прийняття законів, бюджету та парламентський контроль.
Загалом рівень розвитку парламентаризму відображає рівень розвитку цивілізованості і демократії в суспільстві. Тому в слаборозвинених країнах ідея парламентаризму є малопоширеною. Значною мірою цьому також сприяють злиття парламентських структур з національними фронтами чи союзами, з правлячими партіями (як у багатьох африканських країнах), або малопомітне функціонування цих структур як самостійних інститутів (як у деяких монархічних країнах Південно-Східної Азії і країнах Латинської Америки). Парламенти тут переважно виконують роль дорадчих органів і, як правило, підпорядковані виконавчій владі.
У високорозвинених країнах Заходу, Північної Америки, де відповідним чином парламент, конгрес, національні збори відігравали