РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ЧИННИКИ ТА НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ
Головним спрямуванням розвитку сучасної України є вироблення й рішуча та послідовна реалізація довгострокової стратегії випереджаючої модернізації. Водночас дотепер правлячі кола проявляли свою нездатність до рішучого впровадження такої стратегії, а їх дії призводили до прискореної руйнації фундаменту будь якої модернізаційної стратегії, глибинного розшарування та атомізації суспільства. Обмеження глобального завдання трансформації суспільства вузькими рамками "ринкових реформ" та їх безсистемне і непослідовне впровадження не призвели до реструктуризації й технологічного переоснащення економіки, підвищення її ефективності. Головним наслідком цього процесу стало створення виняткових можливостей для збагачення "нових українців" та прискорене безпрецедентне розшарування суспільства, яке супроводжується руйнацією економічного та технологічного потенціалу країни [160; 172; 171]. В Україні поляризація суспільства за доходами сягнула крайніх меж і обернулася стрімкою соціальною деградацією. Сьогодні саме злиденне становище (а не просто бідність) більшої частини населення блокує трансформації, які могли б підняти життєвий рівень збіднілих мас і дати імпульс якісному росту [95, 96-98]. Важко собі уявити, але до 3% населення в Україні взагалі голодує [101, 85-94]. Водночас бідність як нездатність підтримувати прийнятливий рівень життя має місце в кожній країні. Як соціальний феномен бідність є антитезою багатства, тому її масштаби можуть бути виміряні на основі співставлення багатства і бідності. Показники нерівності доходів реалізують свій потенціал насамперед у динамічних співставленнях: ситуація, за якої зростання нерівності доходів відбувається за одночасного зростання чисельності бідних, оцінюється як більш несприятлива порівняно з ситуацією зростання чи стабільності в нерівності у доходах при зменшенні чи усталеності чисельності бідних [135, 36-37]. За офіційними даними у 2002 році "вилка" грошових доходів між десятьма відсотками найбільш і найменш забезпечених українських громадян становила близько 12,5 рази [188].
Отже, процес формування політичної культури особистості відбувається в умовах, коли значна частина багатства та влади зосереджена в руках кланово-корпоративних структур, держава не бореться з монополізмом, а конкурентне середовище є нерозвиненим, ринкові механізми не виконують регулятивної функції - головної ролі ринку. Натомість, в умовах безсистемності "ринкових реформ" мають місце навіть деструктивні наслідки модернізації української економіки. Зокрема, штучна фінансова стабілізація призвела до того, що в тенета всеохоплюючої платіжної кризи потрапили навіть ефективні підприємства, невпинно скорочуються внутрішні інвестиції, прискорилося руйнування інвестиційної системи. Так само, економічна політика держави сприяє розриву між низькорентабельним й неплатоспроможним виробничим сектором економіки та високорентабельним торговельно-фінансовим посередництвом, а також катастрофічному розриву між споживанням та накопиченням [57; 111, 162-182].
Водночас Україна опинилася сам на сам із зовнішнім світом, побудованим на жорстких принципах боротьби за свої інтереси, у складний для себе час - вкрай ослабленою, розгубленою, внутрішньо неконсолідованою та без усякого імунітету до незвичних зовнішніх загроз і спокус. Влада виявилася нездатною проводити зрілу та відповідальну політику, виходячи насамперед з національних інтересів країни, й легко піддалася вирішальному закордонному впливу, не забуваючи принагідно свій корисливий інтерес. Всебічна форсована відкритість у цих умовах мала значні негативні наслідки [34; 90].
Так, внутрішня слабкість та незрілість українського суспільства проявились у блискавичному поширенні західних шаблонів масового споживання, але не стандартів праці та трудової етики. Далася взнаки й відсутність вітчизняних, культивованих суспільством, конструктивних прагнень і позитивних очікувань від майбутнього. Крім того, політика Заходу, спрямована на захоплення нових ринків збуту, ліквідацію потенційних конкурентів, пошук нових джерел поставки дешевих ресурсів або низькотехнологічної індустріальної продукції екологічно небезпечних виробництв, і щодо України характеризувалася проявом "подвійних стандартів". З одного боку пропагувався відкритий ринок для імпорту західних товарів, а з другого - різні види обмежень та бар'єрів для українського експорту.
Одним з найнебезпечніших наслідків проведеної в Україні модернізації став вибух корупції, широкомасштабна криміналізація суспільства та всепоглинаючий розвиток тіньової економіки. Тіньова влада в країні за своїми ресурсами та можливостями зрівнялась і навіть перевищує легітимну владу, й фактично перетворилася на тіньову структуру всього суспільства. У таких умовах ефективна боротьба з "п'ятою" владою можлива тільки на базі кардинального оздоровлення насамперед державної влади та формування політичної культури суспільства [51, 2-6; 65; 102, 65-71].
Відтак, тотальна руйнація здобутків попередніх поколінь, обвал економіки до архаїчно-індустріального рівня, корозія моральних принципів суспільства і відмова від духовних цінностей та ідеалів, тотальна екологічна занедбаність довкілля відкидають українське суспільство на узбіччя цивілізаційного розвитку та підривають нашу стратегічну перспективу [160; 171]. Водночас відсутність розвиненого громадянського суспільства призводить до того, що наростаюче внутрішнє напруження в країні не перетворюється на позитивні системні реформи, спричинює процес хаотичної його трансформації. Однак зворотного шляху процес суспільних змін вже не має, і завдання українського політикуму полягає в тому, щоб перевести його у цивілізоване русло з осмисленою стратегічною перспективою для України.
З огляду на це актуальною для України є випереджаюча модернізація, спрямована на формування та розбудову насамперед громадянського суспільства, а не тільки держави як самостійного суб'