РОЗДІЛ 2
ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПЦІЯ ДМИТРА ДОНЦОВА
2. 1. Творчість Д. Донцова в контексті української філософської традиції
Дмитро Донцов народився 17серпня 1883 року в Таврії, біля Мелітополя. У 1900 році вступив до Царськосельського ліцею, де студіював право, а згодом навчався в університеті Петербурга. Практично з цього ж часу розпочинає активну політичну діяльність. Перебуваючи під впливом виданого М.Міхновським памфлета "Самостійна Україна", в 1900 році Д.Донцов приєднується до Революційної Української Партії ( РУП ). Саме за приналежність до РУП в 1905 році його ув'язнюють. Звільнившись за амністією в 1906 році Д.Донцов перебирається до Києва. Там він стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії ( УСДРП ). Як учасника мітингу, який проводила українська студентська громада, Д.Донцова заарештували вдруге. Після звільнення він продовжив своє навчання в Петербурзькому університеті, який закінчив у 1907 році. Від 1908 до 1917 рр. Д.Донцов проживає у Львові, Відні, Швейцарії.
У 1912 році у Львові на Другому українському з'їзді студентів, він виступив із засудженням розповсюдження в Галичині московських тенденцій. Відходить від соціалізму, пориває усі зв'язки з УСДРП. У 1914 році Д.Донцов переїжджає до Відня, де продовжує вивчати право у Віденському університеті. З 1916 року проживає у Швейцарії. У 1917 році Д.Донцов повертається до Львова, а ще через рік - до Києва, де разом з М.Міхновським бере участь в організації Партії хліборобів-демократів.
Після того, як український уряд взяв курс на союз із Росією, Д.Донцов повертається до Швейцарії, де працює в Українській дипломатичній місії. Згодом він знову перебирається до Львова, видає журнал "Літературно-науковий вістник". У 1926 році побачила світ одна з найголовніших його праць - "Націоналізм". У Львові Д.Донцов перебував до початку Першої світової війни (1939р.). Після звільнення з концтабору, куди його інтернувала польська влада, переїжджає до Бухареста, а потім - до окупованої гітлерівською армією Праги.З розгромом фашизму та наближенням до Праги радянських військ Д.Донцов перебирається спочатку до Парижа, далі - до Лондона, згодом - до США. У 1947 році опиняється у Монреалі ( Канада ), де жив до кінця життя, 30 березня 1973 р.
Дмитро Донцов - один з провідних ідеологів національної ідеї. Його творчість глибоко вплинула на зародження та формування ідеології вітчизняного національно-визвольного руху першої половини ХХ ст. Упродовж 65-річної публіцистичної діяльності Д.Донцов виголосив понад 200 наукових доповідей, написав близько 50 монографій і сотні статей. Серед найвідоміших його праць - "Історія розвитку української державної ідеї"/1917/, "Мазепа і мазепинство"/1919/, "Підстави нашої політики"/1921/, "Націоналізм"/1926/, "Дух нашої давнини"/1944/, "Хрест проти диявола"/1948/, "Правда прадідів Великих"/1953/, "За яку революцію"/1957/, "Дві літератури нашої доби"/1958/, "Незримі скрижалі Кобзаря"/1961/, "Хрестом і мечем"/1967/, "Клич доби"/1968/ та ін.
Д.Донцов проявив себе як талановита особистість у політиці і публіцистиці, в теорії української державності, літературній критиці і філософії. Особа мислителя, його діяльність були і є предметом гострих дискусій. Прибічники творчості Д.Донцова стверджують, що його необхідно розглядати як одного із законодавців національно-політичного життя тогочасної України, противники - звинувачують його у надмірному захопленні ірраціоналізмом, ідеалізмом, "експансіонізмом", "фанатизмом та насильством". Негативно трактували творчу спадщину Д.Донцова радянські дослідники. Можна погодитися з тим, що особа Д.Донцова була неоднозначною, часом - суперечливою, але для того, щоб робити остаточні висновки, потрібно детально проаналізувати його творчість. Справді, значна кількість творів і статей Д.Донцова свідчила про певну суперечність та контроверзійність. Але все ж таки у його творчості виразно простежується наперед визначена мета. З іншого боку, розвиток філософсько-політичних ідей Д.Донцова потрібно розглядати в контексті зародження нового європейського світогляду.
В.Лісовий у статті "Драгоманов і Донцов" пише про так званий злам у світогляді та способі мислення Заходу. Скажімо, людина вже не розглядається як цілісна особа, оскільки несвідоме перетворює її на істоту позараціональну. Схожі висновки було зроблено стосовно колективної психіки. Підкорення колективної свідомості, архетипів, інстинктів та стереотипів - ще одне вагоме відкриття Заходу ХХ ст. Побутувала думка, що "науковий світогляд" слід трактувати як завуальовану ідеологію, чи сцієнтизм. Криза традиційних ідеологій та позитивізм призвели до ідеологічного вакууму, людина опинилася у полоні тоталітарних систем.
Ще однією важливою зміною було те, що елемент етичного чи божественного в людині замінювався фактором волі. Отже, вольовий акт набував домінантного значення. Причому подібне відбувалось не лише на рівні окремо взятого індивіда, а на рівні націй.
Роблячи висновок, В.Лісовий зазначає: "Насправді ж був здискредитований не розум, не націоналізм у широкому розумінні слова, а те поверхове покладання на логічно впорядковані аргументи, яке було властиве для просвітництва. Волюнтаризм та екзистенціалізм, філософія цінностей і усвідомлення влади ідеологій, проникнення у підсвідомість, герменевтика і аналітична філософія - ось те, що характеризувало нові обрії західного мислення ХХ сторіччя. І нові обрії раціоналізму" [130, с. 93 ].
Що стосується інтегрованості України в західноєвропейські процеси, необхідно констатувати певну осібність обраного країною шляху в зв'язку з впливом на неї Росії. З цього приводу доречно зацитувати А.Річинського, який ще на початку 40-х років ХХ ст. підкреслював російський вплив на розвиток України. Арсен Річинський зазначає, що подібне відбувається і сьогодні (мовиться про минуле. - І.К.), коли на Україну накочується вал російського нігілізму і максималізму. Представники української інтелігенції, які ще у під