РОЗДІЛ 2
ПРАВОВИЙ СТАТУС КОНСУЛА УКРАЇНИ
2.1. Організація і статус консульських установ України за кордоном
Безпосередньо аналізуючи міжнародний статус консульської установи, необхідно відзначити, що він не розкритий у Віденській конвенції, оскільки у цьому нормативному акті надається лише перелік можливих консульських установ, а саме - розкриваючи термін "консульська установа", говориться про можливість існування її різних форм: генеральне консульство; консульство, віце-консульство або консульське агентство. Чим ці установи відрізняються, з конвенції встановити неможливо. Внутрішня підпорядкованість консульських установ багато- й двосторонніми міжнародними актами також не встановлюється, як не говориться в них і про клас консульських установ у певних країнах.
Більше того, двосторонні договори у цій частині нагадують попередні договори або договори про наміри. Для прикладу проаналізуємо Консульську конвенцію між Україною та Російською Федерацією, у ст. 1 якої дублюються положення Віденської конвенції про статус консульських установ. У ст. 2 цієї конвенції говориться про те, що "місцезнаходження консульської установи, її клас та консульський округ, а також будь-які зміни у цьому відношенні визначаються тільки за домовленістю між акредитуючою державою і державою перебування". Тобто сам зміст цієї конвенції має декларативний характер, оскільки повноваження щодо конкретизації цих важливих питань іншим державним установам не кореспондовані. Наприклад, місцезнаходження консульської установи за цією конвенцією має визначатися також на міждержавному рівні, а не на рівні міністерств закордонних справ. Клас (статус) консульських установ також цією конвенцією не встановлений, а тому це питання також має вирішуватися на міждержавному рівні. Тобто такий зміст конвенції потребує додаткової конкретизації, що є нелогічним при посвідченні міжнародних договорів.
Відзначимо й таке положення, що у двосторонніх договорах не встановлюється клас консульської установи, оскільки з проаналізованих конвенцій клас консульської установи встановити неможливо.
Ось чому, аби правильно кваліфікувати дiяльнiсть консульської служби, аналіз доцільно розпочинати з дослідження її підпорядкованості й належності до однієї з гілок державної влади. Так, консульська служба є підпорядкованою Управлінню консульської служби, яке є структурним підрозділом Міністерства закордонних справ України. Зрозуміло, що МЗС належить до виконавчої гілки влади.
Управління має забезпечувати роботу з реалізації національних інтересів у консульській сфері; координувати роботу консульських установ України за кордоном із забезпечення конституційних прав громадян та юридичних осіб України під час їх перебування за межами нашої держави; вести роботу з виконання консульських функцій відповідно до чинного законодавства України, міжнародно-правових актів, а також контролювати їх реалізацію відповідно до законодавства України.
Тому Управління консульської служби уповноважене керувати діяльністю консульських установ за кордоном, а також нештатних (почесних) консулів України за кордоном. У своїй діяльності Управління керується Конституцією України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, Консульським статутом України та іншими нормативними актами.
Відповідно до виконуваних Управлінням повноважень його структура сформована з наступних відділів:
- відділ аналізу і планування;
- відділ візової політики;
- відділ паспортної роботи;
- відділ громадянства;
- відділ з питань міжнародного усиновлення та захисту прав усиновлених іноземцями дітей - громадян України;
- відділ консульсько-правових питань;
- відділ консульського забезпечення захисту інтересів фізичних та юридичних осіб;
- відділ легалізації;
- відділ оперативного реагування.
Як бачимо, знов-таки існування нотаріальної функції в діяльності консулів аж ніяк не вплинуло на те, щоб відповідний відділ отримав спеціальну назву "відділ із забезпечення виконання нотаріальних функцій консулами України" або ж якусь подібну. Положення про те, що нотаріальна функція у багатьох двосторонніх консульських конвенціях отримала назву легалізації, вже обговорювалося у попередньому розділі.
Уявляється, що створення спеціалізованого відділу - це прямий обов'язок держави, що ратифікувала Віденську конвенцію й має забезпечувати вчинення саме нотаріальних функцій для громадян України, які перебувають за кордоном або права яких мають охоронятися чи захищатися за кордоном консулами України.
Автор вважає, що неможливо забезпечувати вчинення нотаріальних функцій консулами України без систематизації відповідної інформації про наслідки й проблеми консульської діяльності у цій сфері. Дійсно, існування таких підрозділів, як відділ аналізу і планування, відділ консульського забезпечення захисту інтересів фізичних та юридичних осіб; відділ легалізації, - мають сприяти вчиненню нотаріальних проваджень, але вони не зорієнтовані на специфіку вчинення нотаріальних проваджень і не мають спеціалізації стосовно забезпечення вчинення нотаріальних функцій консулами України.
Саме спеціалізований відділ може й повинен координувати діяльність консулів за кордоном, здійснювати підбір найбільш здатних до виконання там нотаріальних функцій осіб тощо. Інакше виходить, що консульські установи вправі виконувати нотаріальні функції, але вони опинилися без будь-якого контролю з боку МЗС України та Міністерства юстиції України. Але від часу отримання Україною незалежності консульська діяльність з вчинення нотаріальних функцій не стала об'єктом відповідного системного контролю. Скажімо, якщо державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси мають здавати архіви до державного нотаріального архіву протягом десяти років, то відповідного положення про консульський архів щодо вчинених нотаріальних проваджень взагалі не існує.
Отже, насамперед пропонується створити у структурі Управління консульської служби відповідни