РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДУХОВНОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ
В УКРАЇНІ
2.1. Історико-філософський аспект духовності
Для того, щоб науково осмислити позитивний і негативний вплив телебачення у процесі формування духовності молоді України, потрібно окреслити історико-філософський аспект розуміння духовності. Адже духовна сутність окремої людини, народу, нації виявляється у слові, діях, вчинках, які "відображають мислення, почуття, модальність душі" [84, 14]
Теологічні концепції пов'язують духовно-моральне виховання особистості з проявом Божої волі. Слід зазначити, що християнський теологізм історично є пріоритетним у світоглядно-духовному колі української ментальності. У сучасних умовах тележурналісти, виховані на християнських засадах, дедалі більше тяжіють до повернення в русло християнської етики, духовного виховання, теорії добра. І це закономірно. Адже здебільшого люди інтуїтивно відчувають, де проходить межа між добрим і поганим. Відомий вчений-хірург і кібернетик М. Амосов вважає, що "поняття добра і зла з'явилося внаслідок еволюції мозку людини, доповнивши функції виживання і розмноження", і перші ідеї, що надбудовувалися над первісними інстинктами, виявлялися у заборонах-табу. Вони обмежували руйнівні для великої спільноти "винаходи" розуму: красти, вбивати, брехати [85, 73].
Надалі, в різних релігіях викристалізувалися основні поняття духовності, моралі, що були "винайденням" мінімуму обмежень, необхідних для існування будь-якої спільноти: "Не убий", "Не укради", "Не прелюбодійствуй", "Шануй батьків", "Допомагай ближньому". Тому й тележурналісти, як і всі, хто має стосунок до процесу виховання, переважно дотримуються класичного теологічного підходу в аналізі духовного виховання [86, 8].
В основу цих понять покладено любов до Бога, до ближнього. Саме віра, надія, любов - це той фундамент, на якому базується духовний розвиток людини, її вибір, ціннісні орієнтації, благо, і саме вони повинні наповнювати журналістську творчість. При цьому треба виходити з того, що досконалість людини походить передовсім від досконалості Бога, а воля у виборі вчинків залежить від волі Божої. Багато ідей духовності прихильники сучасного неотомізму запозичують при цьому в таких теологів, як Марк Аврелій, Августин Блаженний, Василь Великий, Фома Аквінський.
Серед представників сучасного неотомізму існує і неокласичний підхід до розв'язання проблем духовного виховання. У нових методологічних підходах виявляється різне розуміння основ духовності, її законів, категорій, понять. Дехто вважає, що не треба виходити із загального принципу для вирішення духовних проблем. Духовне судження повинне формуватися відповідно до кожного окремого випадку, і тільки тоді воно може бути справжнім. Скажімо, нинішню духовність молоді в Україні аж ніяк не можна ототожнювати з духовністю молоді в інших державах чи в інших суспільно-політичних формаціях. Інші філософи концентрують увагу на загальних нормах, які здатні об'єднати всіх християн, ще інші абсолютизують конвенціоналізм, зводячи, таким чином, сутність духовності до моделей цілей і засобів [87, 51-52]. Новий імпульс цим дискусіям в останні роки надала "ситуативна духовність" Дж. Флетчера - автора широко відомих на Заході праць "Ситуативна етика. Нова мораль", "Моральна відповідальність", "Етика духовного контролю", "Мораль і медицина" та ін. [88, 131].
Теоретико-методологічний аналіз поняття "духовне виховання" використовували й представники екзистенціалізму, започаткованого працями С. К'єркегора як реакцією на раціоналізм, особливо на раціоналістичну систему Г. Гегеля, згідно з якою духом вважалася система, елементами якої були поняття, що характеризували різні форми буття духу: об'єктивний дух, суб'єктивний дух і абсолютний дух. На противагу діалектиці чистого мислення С. К'єркегор розробив "ліричну діалектику" безпосереднього почуття. На його думку, безпосередність у людині є "чуттєвість" - еротичне начало, яке становить сутність того, що філософ називає "естетичним стилем життя" [89, 9].
Для С. К'єркегора альфа і омега християнської духовності - це догмат про первородний гріх, про те, що людина нікчемна перед Богом. Отже, духовне виховання повинне бути спрямоване на те, щоб розкрити людині її гріховність, тому щастя жодним чином не є категорією духовною, а все, що стосується гармонії, здоров'я, не перебуває у тісному зв'язку з духом. Лише усвідомивши цю тезу, людина буде шукати і знайде Бога. Тому основним призначенням духовності С. К'єркегор вважав збереження власного "Я", наголошуючи на потребі не втратити його, оскільки без цієї серцевини істинне існування людини стає "лише шрифтом", "ще одним повторенням вічного нуля" [90, 102], й підсумовував, що лише тій людині, яка пізнала свою слабкість і провину перед Богом, відкривається справжня віра, духовність, моральність.
Виходячи з цього положення, філософ розкриває зміст явища бездуховності, що виникає тоді, коли "Я" не віднайшло у Бозі свідомості самого себе, а тому таке людське існування є бездуховним.
Інший філософ-екзистенціаліст К. Ясперс у праці "Духовна ситуація часу", визначаючи місце духовності в природі людини, зазначав: "Людина - істота, яка не тільки є, але яка і знає, що вона є. Впевнена у своїх силах, вона досліджує навколишній світ і змінює його за визначеним планом. Вона вирвалася з природного процесу, який завжди залишається лише неусвідомленим повторенням незмінного; вона - істота, яка не може бути повністю пізнана як буття, а ще вільно вирішує, що вона є: людина - це дух, ситуація справжньої людини - її духовна ситуація" [91, 49].
Новий Завіт ще більше поглиблює розуміння духовних цінностей людського життя, переважно в розумінні смерті й воскресіння Ісуса Христа. Так, Св. Павло розуміє життя людини як участь у житті Відкупителя (Рм. 5, 18), оскільки тіло людини - це святиня Святого Духа: "Хіба не знаєте, що ви - Храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває? Коли хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо