РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ФОРМИ ТЕОРЕТИЧНОГО ВІДНОШЕННЯ ДО ІСТОРІЇ
В попередньому розділі було розглянуто можливості історичного пізнання в найбільш ранніх його варіантах: в міфології та історичному описі. І хоча, було відзначено, що міф формує відношення до минулого як джерела субстанційного в сучасності і, цим самим, спонукає до пізнання минулого, обмеженість цієї форми історичного пізнання визнається всіма авторитетними дослідниками. Так само історичний опис спочатку був лише одним із видів наративної прози, спорідненим з міфологічними жанрами і навіть в творах видатних представників історіографії не зміг піднятись до теоретичного осягнення історії, так і не було вироблено основних структур теоретичного знання про минуле.
Завдання даного розділу - тематизація основ можливості теоретичного пізнання людських дій в минулому та виокремлення основних його форм. При цьому слід зауважити, що багато дослідників акцентують на складності вирізнення строгої теорії в чистому вигляді навіть в найбільш розвинених науках. Навпаки, більшу частину складають різні гіпотези, уявлення, методологічні настанови, теоретичні схеми6. В свою чергу, з них виникають концептуальні схеми, які можуть набути строго-логічного вигляду і стати теорією. Процес концептуалізації в природничих науках був досліджений В.С. Стьопіним [212], а можливі варіанти побудови таких схем в історичній науці були тематизовані А.І. Ракітовим [190].
А.І. Ракітов виокремлює три галузі історичного пізнання Нового часу: емпірична історіографія, історіософія та історична епістемологія. "Перша утворює зміст та основу історичної науки. Дві інші, нерідко переплітаючись і зливаючись, довгий час розвиваються в надрах єдиного інтелектуального процесу, філософії історії" [191, с.145]. На його думку, історіософія дає теоретичне знання про історію, історіографія обмежується емпіричним рівнем знання. Об'єкт історіософії та історіографії визнається тотожним, предмети різними: історіографія "описує реальні події та ситуації в об'єктивних процесах", історіософія "намагається зрозуміти їх необхідні зв'язки, тобто закони" [Там же]. Нас не може влаштувати така трактовка, оскільки вона відводить історіографії, котра не тільки претендує, але і реально здійснює левову частку осмислення історичного процесу, роль збирання та класифікації історичних фактів. Історіософія, вона ж філософія історії залишається монопольною претенденткою на пізнання "законів історії", часто відірваною від емпіричної бази. Схематизм її теоретичних побудов справедливо визнавався істориками догматичним.
Однак відкидання цих догм часто породжує відкидання ролі філософії (і філософії історії) в формуванні теоретичних засад історичного пізнання. Навіть найвидатніші представники сучасної російської історіографії не розрізняють тенденцію вивільнення з тенет метанаративів історичного пізнання від спроб ігнорування ролі філософії в формуванні методології та методів історичної науки. Зокрема, історик А.Я. Гуревич на міжнародній конференції по проблемам історичного пізнання в Москві (1996р.) стверджував, що "історіософія будь-якого кшталту глибоко дискредитована й історична наука перестає бути полонянкою цільнотянутих апріорних метафізичних конструкцій" [68, с.18]. На нашу думку, історіографія теж здатна до теоретичного осягнення історії, проте не можна погодитись з думкою, згідно якої філософія історії може продукувати лише "метафізичні конструкції". В сучасній вітчизняній історичній науці зустрічається розуміння важливості філософського осмислення історії. Зокрема, О. Пріцак висловлює таку точку зору: "Оволодівши джерелами та досвідом своїх попередників, історик, щоб дійти до візії минулого, повинен також пройти історіософічний вишкіл. Історіософія - це теорія історії, філософське розуміння історичного процесу" [187, с.275]. Слід розрізняти також власне філософію історії та релігійно-детерміноване пізнання історії, яке лише формально можна охарактеризувати як філософське. Тому варто звернутись до інших принципів розрізнення теоретичних підходів до історії.
Так, на нашу думку, варто прийняти за основу позицію російського філософа Ю.А. Кімєлєва, який вирізняє три основні форми теоретичного відношення до історії - "теологію історії, філософію історії та наукову історіографію" [106, с.4]. При цьому, важлива не хронологічна їх послідовність і не претензії кожної на особливий статус, а прояснення особливостей предмету пізнання, різниці в методологічних підходах та співвідношення теоретичних та концептуальних схем і їх проблематики.
2.1. Історія в теологічній інтерпретації: проблема сенсу і спрямування історичного процесу
Донедавна вважалось, що пріоритет в рефлексії над сенсом історії беззастережно належить філософії. Але ще до появи праці Вольтера "Філософія історії" [46] в 1765р. існувала теоретична традиція тлумачення історії. Сама теологія історії концептуалізувала родову історію людини, як задуману й спрямовану Богом всесвітню історію. Теологія досліджує плинність історії і її мету. Питання про сенс історії як цілісного, об'єднуючого всі діяння людства стає головним мотивом і закладає підґрунтя для становлення теоретичних форм історичного пізнання. Яким же чином пізнання сенсу історії дозволяє теології встановити зв'язок минулого, сучасного і майбутнього? Як співвідносяться в ньому сакральне (священне) і профанне (буденне), божественне і людське? Які категорії визначають картину історичного процесу та які межі, можливості та способи пізнання властиві теології історії?
Всю історію європейської історіографії Р.Дж. Колінгвуд [114] характеризує впливом трьох великих криз. Першою з трьох - була криза V ст. до Р.Х., коли, на його думку, народилась ідея історії як форми дослідження. Другою кризою він називає ІV і V ст. після Р.Х., коли ідея історії зазнала великого впливу християнської думки. Саме ця криза принесла зміни в історичну науку тим, що відкинула дві провідні ідеї греко-римської історіографії: оптимістичну ідею людської природи, і с