РОЗДІЛ 2
ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
2.1. Історико-географічні чинники
Етнічний склад населення Тернопільщини формувався протягом тривалого історичного часу під впливом різних факторів, а тому змінювався, як в часі із зміною політичного статусу території, так і в просторовому аспекті.
Сучасна територія Тернопільської області, географічні межі якої встановлені 4.12.1939р., належить до основного етнічного масиву формування українського народу. Виникнення перших етнокультурних утворень на території краю припадає на V-VI століття. Ними були слов'янські племена дулібів, які згодом відіграли вирішальну роль в об'єднувальних процесах реґіону, а також племена тиверців, які заселяли південні райони. Значний розвиток продуктивних сил у дулібів сприяв процесам етнічної консолідації, які призвели до злиття племен у VI ст. у Дулібський союз племен - перше об'єднання державного типу на території краю. Найвищої відмітки досягли об'єднавчі етнічні процеси за часів київського князя Володимира Святославовича, коли відбулась етнічна консолідація східнослов'янських племен в єдину етнічну спільність на основі давньоукраїнської держави - Київської Русі.
У другій половині ХІ ст. Київська Русь розпалася на окремі удільні князівства. На території сучасної Тернопільщини наприкінці ХІ ст. виникає Теребовельське удільне князівство, перша письмова згадка про яке датується 1084р. У північній частині краю з середини ХІІ ст. виникає Шумське удільне князівство. За таких умов міста Теребовль та Шумськ переростають у значні політичні, економічні та культурні центри, які притягували до себе еміґрантів - представників інших етносів, головним чином сусідських (поляків, мадярів, литовців, а також вірменів). Проте, зростанню обох князівств завадила політична ситуація, в якій перетинались інтереси київських та володимир-волинських князів. На правах окремої землі в 1144р. Теребовельське князівство ввійшло до складу Галицького, а Шумське на тих же правах трохи згодом в 1157р. до - Володимир-Волинського князівства. У галицькому князівстві з'являються невеликі групи чехів, продовжують прибувати греки, євреї з Хозарії, Криму, Візантії, країн Західної Європи. Трохи згодом у XIV ст. євреї прибували з Литви та Польщі.
У 1199р. територія сучасної Тернопільської області цілком була в складі Галицько-Волинського князівства - "першої безперечно української держави" за висловом С. Томашівського [146, с.62]. Волинь і, особливо, Галичина були густозаселеними, їхні міста повставали на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу, що при наявності родовищ солі в Галичині сприяло появі у поселеннях підприємливих купців із Заходу та Півдня. При дворах Галицько-Волинської держави служило чимало поляків, чехів, вірмен, караїмів. Польська присутність із часом настільки зросла, що в 1275р. утворені римо-католицькі єпархії у Галичі та згодом у Львові, у поєднанні із щедрим обдаруванням латинського духовенства та чернечих чинів земельними наділами, послужило знаряддям полонізації. Заохочувалась галицько-волинськими князями і німецька колонізація через звільнення від податків, право на самоврядування.
Порівняно із нападами зовнішніх ворогів із Заходу в особі німецьких лицарів чи угорсько-польських феодалів, для яких Галич та Волинь були ласим шматком, монголо-татарська навала середини ХІІІ ст. була найтрагічнішою, позаяк несла в собі економічний занепад (сплата великої данини, спустошення міст і сіл, втрата значної людності). Через це міста на землях краю, особливо пограничних, засновувались також і з потреб оборони і мали вигляд укріплених замків.
У 1340р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування завдячуючи власній знаті, котра позбавила Галичину та Волинь останнього князя Юрія Болеслава Мазовецького, а західні українці потрапили під владу чужоземних правителів: Литви, Польщі та Угорщини [146, с.68]. Вже до кінця XIV ст. помітно посилилася іноземна колонізація: земельні наділи одержували польські, німецькі, угорські та інші іноземні власники, внаслідок чого ускладнювався етнічний склад населення. В 1434р. в Галичині було введене т.зв. польське право, яким місцеві феодали звільнялися від більшості повинностей, фактично у привілейованому становищі у польській державі були і вірмени, які компактно проживали у містах. У XVI ст. виникли вірменські колонії в Бучачі, Підгайцях, Бережанах, Чорткові, Язлівці. Попри те, що серед вірменів (кобзан), певний відсоток становили "раміки" (чернь, простолюд), їх порівняно високий соціальний та майновий стан тривалий час сприяв збереженню ендогамних рис, оскільки кобзан міг одружитися лише на кобзанці [104, с.47]. Проте, після 1629-1630рр., коли львівський вірменський єпископ приймає унію з Римом, вірмени швидко полонізувались [69, с.68].
Тривалий час Тернопільщина була розділена між двома державами, етнічно різнорідним був і колонізаційний елемент, різною, зрозуміло, стає і етнічна структура населення частин реґіону та частка в ній тих чи інших національних меншин. Теребовельщина, як східна частина Східної Галичини, була захоплена у 1340р. польською короною, а Крем'янецька та Збаразька волості завойовані литовським князем Любертом на користь Великого князівства Литовського. Литовці за браком людей для управління своїми завоюваннями дозволяли місцевій українській знаті обіймати високі адміністративні посади. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці проголошували: "старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо" і як доказ приймали християнство (ще язичники), "руську" мову, як мову більшості населення князівства визнавали в якості офіційної. Національно-політичне життя українців наштовхувалось на перешкоди, але для розвитку національної свідомості це був щасливий час [80, с.119].
Істотно відрізнялась ситуація на тій частині Тернопільщини, що була в складі Польщі. Насамперед у тому, що просування поляків на схід йшло під маркою хрестового походу проти схизматів-православних українців. Перехід польської корони до