РОЗДІЛ 2
СИСТЕМА ВНУТРІШНІХ ДЖЕРЕЛ ПРАВА
ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
2.1. Правова природа установчих документів Євросоюзу
Установчі договори створюють найважливішу групу джерел права Євросоюзу. Інтеграційне право Суд ЄС характеризує як таке, що випливає з "автономного джерела" (рішення Суду ЄС у справі 6/64 Costa v. ENEL [320]). Зазначену позицію Суду ЄС слід розглядати в загальному контексті "автономних" теорій, представники яких вважають, що європейські співтовариства виникли на основі міжнародних договорів, які з часом змінили свою правову сутність і сьогодні виступають як "конституційні" акти. Однак самі установчі договори прямо не передбачають можливості такої "якісної відозміни" на відміну від міжнародного договору, спрямованого на створення федерації. У цьому зв'язку слід зазначити, що, з одного боку, конституційний характер установчих договорів з погляду встановлення інтеграційних цілей та принципів, системи компетенції європейських співтовариств та Євросоюзу, їхньої інституційної структури не викликає сумнівів. Через це статути міжнародних організацій часто кваліфікують як міжнародні договори sui generis [16, 21]. З другого боку, міжнародна правосуб'єктність європейських співтовариств має похідний характер, а правоздатність їх, хоча й охоплює значне коло питань, однак усе ж таки обмежена. Особливо суттєвим є той факт, що встановлення/зміна правових основ діяльності Євросоюзу залишається прерогативою держав-членів. Отже, все-таки не слід ототожнювати установчі договори з національними конституціями або шукати в них атрибути суверенітету. Установчі договори та наступний їхній розвиток на основі права Євросоюзу створюють нову форму реалізації державної влади. У такому сенсі ці договори трансформувалися в документ конституційного значення [164, 103-104].
Юристи-міжнародники різних правових шкіл [127; 133; 182; 184; 303] відносять зазначені договори до основи первинного права Євросоюзу. Однак ми вважаємо, що з точки зору джерел права установчі договори, їхні невід'ємні частини та доповнення творять не систему первинного права, а систему установчих документів. Такі документи можна умовно поділити на основні та доповняльні.
До складу основних установчих документів слід віднести Паризький договір про заснування Європейського об'єднання з вугілля та сталі (ЄОВС), що набрав чинності 23 липня 1952 року [160], два Римські договори 1957 року - про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), що набрали чинності 1 січня 1958 року [160], та Маастрихтський договір про створення Євросоюзу від 7 лютого 1992 року, що набрав чинності 1 листопада 1993 року [46]. Конституційний характер цих документів дістає відображення у формуванні інститутів ЄС, визначенні їхньої компетенції, форм та методів їхньої діяльності.
Зазначені договори постійно змінювалися та доповнювалися з огляду на нові вимоги та чинники інтеграції. Наприклад, Конвенцією про спільні інститути та Договором про злиття 1965 року [31] було внесено зміни, у результаті яких для всього Євросоюзу встановлено єдину систему інститутів. Оскільки положення цих документів було внесено в установчі договори, Конвенція та Договір припинили свою дію. Отже, до установчих договорів можна також віднести: Договір про злиття від 8 квітня 1965 року, що набрав чинності 1 липня 1967 року [31]; Єдиний Європейський акт (ЄЄА), що набрав чинності 1 липня 1987 року [42]; підписаний 2 жовтня 1997 року Амстердамський договір, що набрав чинності 1 травня 1999 року [71], підписаний 26 лютого 2001 року Ніццький договір, що набрав чинності 1 лютого 2003 року [90]. Ці документи самостійного значення не мають - вони є невід'ємними частинами установчих договорів [131], що вносять до них зміни та доповнення.
Окрім зазначених установчих договорів, до системи установчих документів також належать деякі інші договори та акти [287, 176], які мають вищу юридичну силу у правовій системі Євросоюзу і які умовно можна назвати доповняльними. Ці документи, як правило, регулюють окремі специфічні питання або містять перехідні положення. До них належать:
1) Протоколи, додатки та декларації до установчих договорів. У тексті протоколів містяться спеціальні або перехідні положення, що їх визнано за недоцільне включати в основну частину (наприклад, в окремих протоколах містяться Статути Суду ЄС, Європейського інвестиційного банку, Європейської системи центральних банків та Європейського центрального банку (ЄЦБ), Статут Європейського Валютного Інституту, у протоколі до Ніццького договору 2001 року - положення про наслідки припинення дії Договору про створення ЄОВС). Протоколи виступають як додатки, що є невід'ємними частинами установчих договорів (ст. 311 Договору про заснування ЄС). Існують також спільні протоколи, що додаються одразу до кількох або навіть до всіх установчих договорів. Наприклад, підписаний 1997 року разом з Амстердамським договором протокол "Про роль національних парламентів у ЄС" [71] є додатком одночасно до Договору про Євросоюз та до установчих договорів усіх європейських співтовариств, як це визначено в преамбулі протоколу.
Усі додатки, протоколи та декларації до установчих документів є невід'ємною частиною установчих договорів. Виникає питання стосовно юридичної природи декларацій, що їх держави-члени підписали до установчих договорів. Такі декларації на практиці додаються до фінального акта міжурядової конференції [204, 533]. Прикладами можуть бути Декларація сторін від 1 травня 1999 року щодо тлумачення Декларації №17 та Декларації Європейської Ради й односторонні декларації Данії від 12 грудня 1992 року щодо ратифікації Данією Договору про Євросоюз [48]. Такі декларації, що зроблені односторонньо, не є обов'язковими, тим часом декларації, підписані всіма державами-членами, Суд ЄС з огляду на ст. 31(2) Віденської конвенції про право міжнародних договорів має брати до уваги при тлумаченні положень установчих договорів [16, 79].
2) Догов