РОЗДІЛ 2
МІЖЕТНІЧНА ВЗАЄМОДІЯ
НА ПРИКЛАДІ ПОЛІЕТНІЧНОГО МІСТА
2.1. Етнічна толерантність як принцип співжиття жителів поліетнічного міста
Побудова громадянського суспільства в Україні обумовлює появу на
індивідуальному та соціальному рівнях зростання усвідомлення як окремими
людьми, так і соціальними групами свого місця в оточуючому світі, перш за все в
системі соціально-економічних, етнічних, культурних і міжконфесійних відносин.
Процес такого усвідомлення завжди відбувається через співставлення цінностей і
цілей однієї людини чи конкретної групи з цілями і цінностями інших людей,
соціальних і етнічних груп, культур, конфесій, віросповідань. Цей процес може
супроводжуватися посиленням проявів у масовій свідомості різних забобонів і
страхів: ксенофобії як реакції на зустріч з чужою людиною чи культурою,
етнофобії, кавказофобії і антисемітизму, мігрантофобії, націоналізму,
дискримінації і нетерпимості. Тим самим, в умовах зростання соціального
різноманіття, існує небезпечна тенденція зростання міжетнічної, міжконфесійної,
соціально-економічної, міжпоколінної і політичної нетерпимості.
У зв’язку з вищезазначеними процесами актуалізувалася проблема толерантності.
Сподівання на толерантність – терпимість, поблажливість, мають на увазі
досягнення громадянської згоди, заміну у людини егоцентризму децентрацією,
конфліктності – миролюбством, які насправді не є її закономірними наслідками.
Крім зазначених феноменів, терпимість-стриманість передбачає накопичення
внутрішнього напруження, що, в свою чергу, може викликати депресію,
дратівливість у зв’язку з кумуляцією негативних емоцій, або емоційним вибухом з
неконтрольованою поведінкою.
Толерантність, чи терпимість стосовно представників інших національностей,
порівняно нове поняття для України. У Радянському Союзі її підмінювала
неодмінна дружба народів, за якою ховалася нетерпимість і в рамках якої багато
національностей втратили свою самобутність, чи попросту зникли.
Що таке толерантність, чітко зафіксовано у “Декларації принципів
толерантності”, яка була затверджена на Генеральній конференції ЮНЕСКО 16
листопада 1995 року. Відповідно до неї проголошується, що “толерантність
означає повагу, прийняття і розуміння багатого різноманіття культур нашого
світу, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності.
Їй сприяють знання, відкритість, спілкування і свобода думки, совісті і
переконань. Толерантність – це гармонія в різноманітті. Це не тільки моральний
борг, але і політична і правова потреба. Толерантність – це чеснота, що
уможливлює досягнення світу і сприяє заміні культури війни культурою світу”
[36].
Терпимість стосовно людей, які належать до іншої етнічної групи, передбачає, що
ми усвідомлюємо існування прихованих під відмінностями тотожностей і
подібностей; наприклад, усвідомлюємо приналежність окремих груп до людства
загалом. Толерантність стосовно людей, які відрізняються від нас своїми
переконаннями і звичками, вимагає розуміння того, що істина не може бути
простою, що вона багатолика, і що існують інші погляди, які можуть допомогти
краще роздивитися той чи інший її вираз.
Фактично будь-яке переконання – релігійне, політичне чи культурне – може
призвести до нетерпимості, якщо не залишається ніякого сумніву у правильності
ідей, в які віримо, і помилковості тих поглядів, які заперечуємо.
Терпимість – важливий соціальний критерій при оцінюванні рівня розвитку різних
суспільних типів. Чим більш розвинуте і демократичне суспільство, тим вище його
терпимість до інакомислячих, інших культур, звичаїв і інших народів. Терпимість
– шлях до ефективно діючого суспільства, у якому інший побут, інше мислення,
розглядається не як погроза, що може перерости у конфлікт, а як цінність,
здатна збагатити, надати додатковий імпульс розвитку.
Суспільства, де представники інших національностей займають рівноцінні з
корінним народом позиції, мають рівні можливості розвиватися, такі суспільства
стабільніші, мають сприятливіший соціальний клімат, ніж ті суспільства, що
відторгають представників інших національностей.
Існує ще пасивна толерантність – це первинна форма толерантності, що більше
схожа на терпіння, яке приховує за собою почуття переваги. При пасивній
толерантності заперечення і відторгнення замінюються нейтральною байдужністю,
але дистанція між різними народами зберігається досить велика. Спілкування
відбувається в рамках звичайної ввічливості. Відносини зведені до мінімальних
контактів при гострій необхідності.
Якісно інша фаза толерантності – свідома терпимість, що спирається на
міркування і розуміння. Вона можлива тоді, коли досить інформації про іншу
національність, а головне – коли існує зацікавленість отримати таку інформацію
як через безпосереднє спілкування, так і через інші форми. На цій фазі
терпимості чужий народ стає більш відкритим і передбачуваним. З розумінням
зникають відчуття небезпеки і потреба тримати велику дистанцію, створювати
бар'єри. Звідси може виникнути довіра. Роздуми і розуміння можуть логічно
перейти в повагу, що є вже активною терпимістю, яка неминуче накладає відбиток
на все – поведінку, спілкування, спільну діяльність. Вища форма толерантності –
почуття спільності, почуття “ми”.
Соціологи вимірюють рівень толерантності по конкретних життєвих ситуаціях – по
тому, бажають чи не бажають представники різних національностей жити разом,
спільно щось робити.
Після проголошення незалежності однією з проблем, які раніше для України не
існували, виявилися повсякденні людські стосунки між представниками різного
етнічного походження. Україну минали криваві між
- Київ+380960830922