РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ НА БАЛКАНАХ І ДИПЛОМАТИЧНІ ПЛАНИ РОСІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.
Зовнішня політика Росії стосовно Балканського питання знаходилась у тісному
зв’язку з внутрішнім та міжнародним становищем держави. Зацікавленість Росії у
впливі на Балканському півострові з’явилася, коли в її правлячих колах
зрозуміли значення протоки Босфор та Дарданелли, як шляху виходу з Чорного моря
до Середземного. Контроль над цими протоками без сумніву давав вільний вихід у
світ для російського морського флоту. А це означало б спрощення торгівельних
відносин Росії з Західною Європою та володіння стратегічно важливими пунктом
між Європою та Близьким Сходом. Саме прагнення Росії контролювати протоки було
однією з причин ворожнечі між нею та Туреччиною. На Балканах перехрещувалися
інтереси всіх провідних європейських держав. Та гостра боротьба, яка велася тут
між ними, пояснювалася економічним та стратегічним значенням Балканського
півострова. Крім Німеччини, Австро-Угорщини і Росії сильні позиції в цьому
регіоні займала також Франція, Англія та Італія. В результаті втручання великих
європейських держав у справи балканських народів конфлікти на Балканах набули
міжнародного значення.
Так, жорстоке придушення турками болгарських визвольних постань в 70-х рр. 19
ст., стало зручним приводом для Росії, під виглядом допомоги у визволенні
братів-слов’ян, розв’язати війну проти Туреччини з метою отримати контроль над
протоками. В ході цієї війни (1877-1878 рр.) Росія досягла значних успіхів.
Російська армія фактично підійшла до стін Константинополя, що викликало
занепокоєння серед правлячих кіл провідних країн Європи, оскільки контроль
Росії над Босфором і Дарданеллами був би для них невигідним. Частково під
тиском європейських держав Росія запропонувала Туреччині укласти мир, що і
відбулося 3 березня 1878 р. в м. Сан-Стефано.
В результаті цього миру Румунія, Сербія та Чорногорія отримали повну
незалежність, а Болгарія стала васальним князівством турецького султана. На
Берлінському конгресі великих держав (червень-липень 1878 р.) до
Сан-Стефанського миру було внесено ряд поправок, які були насамперед вигідними
для європейських країн, у першу чергу Австро-Угорщині, Німеччині, зокрема
значно зменшувалася територія новоствореної Болгарії (її області : Македонія та
Східна Румелія фактично повернулися під владу турок); було санкціоновано
окупацію австрійцями Боснії та Герцеговини; Албанія, Фракія та деякі сербські
області залишалися в складі Османської імперії. Таким чином, Росія не
скористалася можливістю встановити та закріпити свій вплив на Балканах,
натомість Австро-Угорщина після конгресу забезпечила собі політичний вплив на
півострові майже на чверть століття.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. Османську імперію охопила глибока внутрішня криза.
Володіючи великою територією і будучи в той же час відсталою країною, Туреччина
не могла вже зупинити розпаду імперії. Зі свого боку, великі держави,
використовуючи її слабкість, посилювали втручання у близькосхідні справи.
Найбільшу активність у справі проникнення в Туреччину і на Балкани виявляла
Німеччина. Якщо у ХІХ ст. домінуючу позицію в Османській імперії займали
англійські і французькі капітали, то в кінці ХІХ, а особливо на початку ХХ ст.
починається інтенсивне проникнення в турецьку економіку німецьких капіталів.
Найбільш сильні позиції монополії Німеччини займали в турецьких банках і
залізничному будівництві. В Туреччині діяло два німецьких банки:
Німецько-палестинський банк з капіталом у 20 млн. марок і Німецький східний
банк з капіталом у 32 млн. марок. Німеччині належала п’ята частина всіх
вкладених в турецькі банки капіталів. [1 Жогов П.В. Дипломатия Германии и
Австро-Венгрии и первая балканская война 1912-1913. - М., 1969. - С. 28] Що
стосується залізниць, то під контролем Німеччини знаходилося біля 52%
залізничних ліній османської імперії. [2 Новичев А. Очерки экономики Турции до
мировой войны. - М.-Л., 1937. - С. 132] В 1898 р. почалися переговори з приводу
будівництва та експлуатації Багдадської залізниці. Концесійна угода була
підписана в 1903 р. між спеціально створеною „Багдадською компанією” і
турецьким урядом. Багдадська залізниця повинна була стати продовженням
Анатолійської залізниці. Передбачалося, що вона почнеться біля Кон”ї, перетне
хребет Центрального Тавра і Аманський хребет, вийде до сирійської провінції
Алеппо і через Морул, вздовж долини Тигра, досягне Багдада, а потім і Басри,
з’єднуючи таким чином Босфор і Персидську затоку. Одночасно володар концесії
мав право на будівництво гідроелектростанцій та заводів у смузі 20 км з обох
боків дороги. [3 Силин А.С. Экспансия германского империализма на Ближнем
Востоке накануне первой мировой войны. - М., 1976 - С. 172] Таким чином
німецький капітал мав можливість втручатися у внутрішні справи Туреччини.
Німецькі плани залізничного будівництва на Близькому та Середньому Сході
викликали неабияке занепокоєння в правлячих колах Росії. Багдадська залізниця
та її відгалуження до Трапезунду та Тегерану, що також проектувалися, позбавили
б Росію її єдиної переваги на середньосхідних ринках, яка полягала у труднощах
доставки туди товарів із Західної Європи.
Порта зі свого боку не перешкоджала німецькій експансії, оскільки за допомогою
Німеччини вона прагнула укріпити імперію, що була на межі розпаду. Крім того,
Туреччина з допомогою німецького капіталу розраховувала придушити
національно-визвольні рухи народів Балканського півострова та інших османських
провінцій. Зростання національно-визвольної боротьби на Балканах, що
загрожувало не тільки тур
- Київ+380960830922