РОЗДІЛ 2
ІНСКРИПЦІЯ ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ІСНУВАННЯ ЛАТИНИ
2.1 Основні типи класифікацій латинськомовних інскрипцій
У наш час інскрипції на камені й металі посідають скромне місце, адже з
винайденням паперу написи на твердому матеріалі поступово переходять до сфери
згадування померлих або увічнення пам’ятних подій. Проте в стародавньому Римі
ситуація виглядала інакше. Від початку виникнення писемності одним з найперших
її застосувань було позначення різних речей і предметів з метою пояснення їх
призначення або приналежності комусь. Інскрипції наносилися переважно з метою
передачі певної інформації оточуючим. Так, однією з перших відомих пам’яток
латинської писемності є архаїчний напис на пренестинській фібулі (600 р. до
н.е.): Manios med fhe fhaked Numasioi – „Маній мене зробив для Нумерія” [69, с.
126].
Окрім вказівки на те, що це за предмет чи річ, кому вони належать, хто їх
зробив, часто написи вживалися і для присвячення подарунків за формулою:
„Такий-то присвятив це тому-то”. Позначити таким чином річ означало забезпечити
її господареві певну відомість, оскільки його ім’я продовжувало вживатися й за
його відсутності. Написи гарантували і своєрідне безсмертя, інакше імена тих чи
тих постатей були б з часом забуті. Звичайно, ми не можемо співвіднести це
безсмертя з безсмертям, увічненим у літературних творах. Але оскільки в
літературі проводилася чітка межа між тими, хто мав право бути оспіваним і тим
самим „названим”, і натовпом „безіменних”, яким було відмовлено в цьому праві
на підставі їх недостатньої ваги в суспільстві, то простий напис міг
забезпечити тому, кому не судилося стати героєм літературного твору, певну
форму безсмертя. Так, стіни будинків м.Помпеї прикрашені численними написами
типу Aufidius hic fuit. Vale. – „Тут був Авфід. Прощавай.” [193, с. 150], які й
тепер нерідко з’являються в людних місцях.
За часів Римської імперії майже на кожній публічній, сакральній чи світській
спорудах, на статуях, прикрасах, предметах побуту тощо можна було побачити
якийсь напис. Яскравим свідченням цього є сумнозвісні Помпеї, які, в одну мить
загинувши 79 року в попелі Везувію, зберегли для нащадків у законсервованій
формі величезний епіграфічний спадок. Еволюціонувавши протягом наступних
століть, ця традиція була успадкована разом з іншими здобутками римської
цивілізації. Переживши дивовижний розквіт і повний занепад, вона знайшла
нарешті своє втілення в „парадній” латині сучасних міст, відтворюючи класичні
формули й оригінальні сентенції, і стала одним з найпоказовіших прикладів
рецепції античної культури.
Сукупність інскрипцій називають епіграфією, до її складу входять написи
літописного характеру про важливі історичні події або інші прикметні явища,
часто місцевого значення, зокрема: повідомлення про побудову споруди, її
оздоблення, дарчі написи, епітафії тощо. Серед текстів написів часто
трапляються цитати чи перифрази з класиків римської літератури й творів
релігійного змісту.
Найкоротші інскрипції античної доби могли складатися лише з дати або кількох
слів і вміщуватися на різноманітних об’єктах, наприклад, на глечику: Bibe,
amice, de meo – „Пий, друже, з мене” [193, с. 148]. Короткі інскрипції не лише
зберегли своє поширення в епоху пізнього Середньовіччя і раннього модерну, а й
значною мірою залишаються найтиповішими інскрипціями наших днів, як, наприклад,
напис на сучасній будівлі: Anno Domini renovavit ad MCMXCIII – „Відновлено в
1993 році” [A].
Проте, аналіз текстів інскрипцій виявляє збереженість античної традиції
структурування тексту напису, яке включає такі основні елементи:
ім’я особи, про яку йдеться в написі;
зазначення дати події або років життя;
дієслова на позначення певної звершеної дії („присвятив”, спорудив”, „помер”
тощо).
Прикладом такого „стандарту” може слугувати поховальна інскрипція кінця ІІ –
початку ІІІ ст. н.е.: Vivus sibi Aurelius Demas, qui vivit annis LXX, posuit
[180, с. 57] – „За життя поставив собі Аурелій Демас, який прожив 70 років”.
Більші за розміром інскрипції мають кілька рядків і зазвичай розпочинаються з
релігійних формул (звернення до Бога, Богородиці або святих). Вони частіше, ніж
короткі написи, містять відомості не лише про особу, про яку йдеться, а й про
її суспільне становище, характер занять тощо; іноді ім’я супроводжується
сталими епітетами. У більшості випадків тут присутня лексика на позначення
родинних і товариських стосунків, а дати подаються в розширеному варіанті із
зазначенням не тільки року, а й місяця та дня. Наприкінці інскрипції нерідко
вживалися різноманітні вислови-звернення до Бога й мирян з проханням про
милість. Наприклад:
1) інскрипція XVII ст. на замковій брамі в м. Білий Камінь – Deo Trino et Uni.
Georgius Koributus dux in Wisniowiec cum carissima uxore sua Theodora
Czapliczowna in Spanow arсеm hanc muro extruere curaverunt in civitate sua
haereditaria cognominata Kamien Anno salutis MDCXI [DZ, с. 66] – „Богу
потрійному і єдиному. Князь Георгій Корибут з Вишневця, зі свою наймилішою
дружиною Теодорою Чаплич зі Спанова, цей замок наказали обнести муром у своєму
спадковому місті на ім’я Камінь року 1611”;
2) інскрипція XVI ст. зі Львівського кафедрального костелу – Non nobis Domine,
non nobis sed nomini Tuo da gloriam. Rosarum rosa et Tu patrum dignissime
praesul hac sub mole jaces, spiritus astra tenet. Ora pro patre pio quisque
viator [KKL, с. 16–17] – „Не нам, Господи, не нам, але імені своєму дай славу.
Ти, троянда з троянд і найдостойніший з батьків, лежиш під цією плитою, а дух
твій сягає зірок. Помолися, кожен перехожий, за батькове блаженство”;
3) інскрипція XVIІ ст. на одній з каплиць у Львові: D.O.M. Hospes
- Київ+380960830922