Ви є тут

Фахово-господарська та культурно-освітня діяльність товариства "Сільський господар" (1899-1944).

Автор: 
Шевчук Ганна Йосипівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2006
Артикул:
0406U001904
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ
І СТАНОВЛЕННЯ ТОВАРИСТВА “СІЛЬСЬКИЙ ГОСПОДАР”
2.1. Стан сільського господарства Галичини ІІ половини ХІХ – початку ХХ ст. як
передумова для економічної самоорганізації укра­їнських селян
На підставі першого розподілу Польщі 1772 р. Галичина потрапила під владу
Австрії. На цей час це був економічно занедбаний край. Галичина була доведена
до економічної кризи, а населення до масового зубожіння. Однак побоюючись
масових виступів народу, уряд змушений був піти на деякі поступки галичанам.
Так було, зокрема, скасоване особисте підданство селян, а урядовий указ 1782 р.
давав селянам право одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, бути
вільним у виборі місця заробітку. Водночас була проведена реформа судової
системи, а з 1788 р. вводилося нове оподаткування: 70 % прибутку з праці
повинно було йти в дохід селянинові, 18 % - державі і лише 12 % - дідичеві
[296,22]. Звичайно, втілення цих заходів у життя сприяло б піднесенню добробуту
народу, зростанню зацікавленості селян у виробництві.
Однак такі вольності, названі згодом “свободою на прив’язі”, так і не принесли
селянам відчутного полегшення: будучи втягненою у війну з Наполеоном, Австрія
вимушена була прислухатися до Польщі, яка почала встановлювати на теренах
Галичини щораз більший і брутальніший наступ як на економічні, так й на
загальнокультурні та мовні права українців. Цей диктат посилювався жорстким
гнобленням селян, адже провід в економічному житті належав польській шляхті,
яка постійно, за рахунок українських селян, розширювала своє землеволодіння.
Наприклад, 1820 р., до ліквідації панщини, селянин мав пересічно 15 моргів
землі, 1859 р. – майже у два рази менше –
9,5 моргів, 1880 р. – лише 5,5 моргів, а в 1900 р. ще на один морг менше [312,
329]. Та й навіть власне господарство не гарантувало селянинові забезпечення
бодай мінімальних потреб його сім’ї - селяни змушені були віддавати продуктами,
грошима і працею поміщикові та державі майже весь прибуток зі своїх
господарств. Таким чином, в результаті суттєвого посилення експлуатації селяни
знову фактично ставали кріпаками [319, 105]. Тим часом завдяки полонізації
польський елемент в українських повітах лише за перших десять років ХХ ст. зріс
на 22 % [27 ,29].
Усе це гальмувало розвиток сільського господарства, негативно позначалася й на
промисловості. Ситуація ускладнювалася і колоніальною політикою держави, суть
якої полягала в перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту
закордонних товарів та джерело сировини й дешевої робочої сили. Тому
закономірно, що в середині ХІХ ст. виробництво промислової продукції на душу
населення в західноукраїнських землях було в п’ять разів нижчим, ніж,
наприклад, у чеських чи німецьких областях імперії [354, 62].
Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення
інтенсифікації їхньої праці, у поєднанні з нестримною сваволею поміщиків,
зумовлювали зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну
реакцію селянських мас. Ця реакція, “мала досить широку ампліатуду: від
пасивного спротиву (скарги, втечі тощо) до активної протидії (вбивства
поміщиків, відкритий збройний опір, організація масових антифеодальних виступів
тощо)” [225,241].
У результаті загострення протиріч між селянами і панівною верхівкою, що ставали
щораз масовішими і гострішими, Австрійська імперія змушена була з кінця 40-х
рр. ХІХ ст. знову повернутися до ідей та політики радикального реформування
усього виробничого комплексу. Тим паче, що придушувати нові і нові селянські
виступи імперії давалося щораз важче [274, 31], а соціально-економічні,
національні і політичні причини мусили призвести до масових, грандіозних подій.
І вони не забарилися.
13 березня 1848 р. революційне повстання охопило Відень, Будапешт.
Національно-визвольний рух розгорівся в усій імперії, перекинувся за її межі:
“Мартова буря” 1848 р., - зазначав І.Франко, - скоро тільки зірвалася у Відні,
зараз майже зі скорістю електричного току перебігла до Галичини і викликала
вуличні демонстрації 19, 20 і 21 марта, повні нечуваного в історії Львова
запалу” [339, 529]. Абсолютизм в Австрії опинився перед загрозою [287, 62].
З метою відвернення селян від нових повстань, 22 квітня 1848 р. уряд оголосив
циркуляр про те, що з 15 травня “усі панщинні роботи і підданські данини
скасовуються за винагороду в майбутньому за рахунок держави”, тобто цим
циркуляром в Галичині майже на п’ять місяців швидше, ніж в усіх інших
провінціях імперії, “зверху” відбулося скасування панщини [268, 86]. Ця подія
на тривалий час визначила подальшу долю галицького селянства і різне її
трактування істориками та економістами.
Серед найобтяжливіших результатів реформи 1848 р. були індемнізація, сервітути
і пропінація. Індемнізація – це колишні кріпосні повинності селян, викупити які
поміщикам зобов’язувалася держава із свого бюджету, але відмовилася від цієї
обіцянки і намагалася перекласти викуп на крайові податки, тобто на народні
гроші. Зрозуміло, що ці викупні платежі лягли важким тягарем на селянське
господарство, яке до того ж фактично було позбавлене права користуватися лісами
і пасовиськами, що перейшли у власність колишніх поміщиків-кріпосників. За це
право селяни судилися з поміщиками протягом більш як 30 років, відбувши понад
30 тисяч судових процесів за сервітути, з яких селяни програли абсолютну
більшість.
Сутність пропінації полягала у монопольному праві поміщиків випускати спиртні
напої, якими споювали населення. Причому у такому масовому споюванні народу
були зацікавленні урядові чинники – адже так їм легше було