розділ 2.2)]. Цей епізод є досить показовим стосовно того, як уявляє
собі Достоєвський боротьбу добра і зла. Фактично, оскільки в основі його
побудов лежить етико-ієрархічна онтологія, то ні про яку боротьбу цих сутнісних
сил не може йти мова, оскільки як такі вони взагалі не можуть постати у прямій
співвіднесеності одне з одним. Вони співвіднесені лише як різні, як правило –
далекі щаблі буттєвої ієрархії. Дійсно, відверто вигадані й недотепні наклепи
“прихильників прогресу та справедливості” навіть не можуть образити князя, його
честь стоїть вище мізерності таких закидів, Насупротив, він чистосердечно
переймається життєвими проблемами свого ніби то родича-байстрюка, й ладен мірою
сил дійсно допомогти йому [271 Достоевский Ф.М. Собр. соч, т . 7., стор. 309.].
Навіть після того, як обман було розкрито, а Ганею Іволгіним (до речі –
особистим ворогом князя) було незаперечно доведено що всі претензії – не більше
ніж вигадка й наклеп, князь все одно не полишає наміру назавтра ж прийти до
“потерпілого”, аби запропонувати йому свою допомогу.
Непевність позиції князя іще яскравіше виявляється завдяки тій ситуації, в яку
його поставили дві жінки, що кохають його. За допомогою їх образів Достоєвський
символічно вказує на два шляхи, дві життєві ідеї. Благородна й аристократична
Аглая Єпанчіна прагне освіченості, розвитку, прагне пізнати світ. Покірність
князя вона сприймає як духовну силу, вона каже що “його вибрала” й “хоче з
однією людиною про все говорити” [272 Там само., стор. 487.]. З іншого боку
Настасья Філіпівна – поривчаста стихійна натура, якою володіють невгамовні
пристрасті. В останній сцені сутички із Аглаєю вона просто демонструє їй ту
владу, яку вона має над почуттями князя, завдяки чому їй вдається повернути
його собі. Зрештою виявляється, що в цьому трикутнику взагалі неможливі ніякі
відносини чи почуття, оскільки головний його персонаж – сам князь не може
зробити остаточного вибору, він дійсно нездатен до рішучих дій. Адже будь-який
вчинок, а особливо вибір неминуче має обмежити поле можливостей [273 Р. Лаут.
Вк праця., стор. 150.], а найвище благо, як ми знаємо для Достоєвського
неодмінно асоціюється із всезагальністю. Він любить всіх, але “не тою любов’ю”.
В розмові з Євгеном Павловичем він намагається пояснити свої почуття, але це
йому погано вдається:
“- Как же? Стало быть, обеих хотите любить?
- О, да, да!
- Помилуйте, князь, что вы говорите, опомнитесь!
Я без Аглаи… Я непременно должен ее видеть! Я … я скоро умру во сне…О, если бы
Аглая знала, знала бы все… то есть непременно все. Потому что тут надо знать
все, это первое дело! Почему мы никогда не можем всего узнать про другого,
когда это надо, когда этот другой виноват!.. О, да я виноват! Вероятнее всего,
что я во всем виноват! Я еще не знаю, в чем именно я виноват…» [274 Достоевский
Ф.М. Собр. соч, т 7., стор. 660.] . Ані князь, ані сам автор не можуть
пояснити, у чому провина князя й чи існує вона взагалі. Скоріше за все,
відчуття провини, чи радше внутрішнє покликання звинувачувати у всьому лише
себе є необхідним наслідком ідеї, “боління за всіх”, яку і уособлює головний
герой роману.
Намітивши в образі Мишкіна змалювати “позитивно” прекрасну людину Достоєвський
тим самим поставив собі за мету окреслити той ідеал добра, що міг би правити за
взірець і з якого могла б походити незалежна шкала етичних оцінок, позитивна
етика вцілому. Складність тут виникає з того, що такий ідеал, а разом з ним і
той етичний принцип, втіленням якого він має стати, вочевидь, мусить мати
цілісний, нелокальний характер і не залежати від конкретної ситуації. Благо має
усвідомлюватися як вище, абсолютне благо, бо лише за такої умови воно може
слугувати основою для засвідчення ідентичності особистості в етичному плані.
Проте з іншого боку практична етика принципів і переконань виявляється саме у
конкретних ситуаціях, через вчинки. Але, як було показано іще Кантом,
усвідомлення належного, вироблення ідеалу добра не може походити лише із царини
досвіду і мусить мати інше, трансцедентальне по відношенню до неї джерело. Отже
етичний ідеал мусить мати позадосвідне походження і досвідне, тобто дієве
застосування. Такого логічного розмежування і разом з тим співвіднесеності
Кант, наприклад, досягає за рахунок введення поняття апріорних структур, що
уможливлюють досвід, хоча самі до його царини не належать. Але для
Достоєвського цей шлях є абсолютно неприпустимим [275 Див. Р. Лаут. Вк. праця.,
стор. 152.], оскільки особистість, що опанувала цими апріорними структурами
фактично виокремлює себе з цілісності світу, відкриваючи собі шлях до
необмеженої погорди. Він іде іншим шляхом, змальовуючи такого героя, що хоча й
існує в світі, але не підпадає дії його законів, і не має потреби в
самозасвідченні в площині “реального”.
Саме такою “недовтіленою” істотою є князь Мишкін, якого автор наділив тою самою
хворобою, на яку страждав сам – епілепсією. Згідно багатьом свідченням, людина,
що страждає цією хворобою, за деякий час до початку епілептичного нападу, який
сам по собі супроводжується нестерпним болем та стражданнями, здатна відчувати
незвичайне піднесення, що на якусь мить робить її розум напрочуд ясним та
енергійним. Ось як описує це сам автор: “Ум, сердце озарялись необыкновенным
светом; все волнения, все сомнения его, все беспокойства как бы умиротворялись
разом, разрешались в какое-то высшее спокойствие, полное ясной гармонической
радости, и надежды, полное ясной и окончательной причины... Что же в том, что
это болезнь решил он (князь. - В.В.) наконец, - какое до этого дело, что это
напряжение ненормальное, если самый результат, если минута ощущения,
припоминаемая и рассматриваемая
- Київ+380960830922