РОЗДІЛ 2
МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ДЕРЖАВНИХ ЦІННИХ ПАПЕРІВ УКРАЇНИ
2.1. Ринок внутрішніх державних запозичень
Державні запозичення для фінансової системи України мають особливе значення, що
обумовлюється впливом боргової політики на перспективи розвитку і безпеки
країни. Державні боргові зобов’язання можуть існувати у формі:
державних цінних паперів, що емітуються Урядом України з наступним розміщенням
на внутрішніх і зовнішніх фінансових ринках;
державних кредитних угод, які укладені від імені України з іноземними
державами, міжнародними фінансовими організаціями, кредитними установами на
користь постачальників капіталу;
державних гарантій за кредитами підприємств і організацій, наданих для
забезпечення виконання позичальниками своїх зобов’язань;
пролонгованих і реструктуризованих боргових зобов’язань держави і корпоративних
реципієнтів позикових коштів; окрім того, державний борг збільшується і в
результаті капіталізації процентів по раніше отриманих кредитах.
Відповідно до вищеназваних форм державних зобов’язань виділяються внутрішні і
зовнішні джерела позичань.
Кількісна оцінка залучених фінансових ресурсів, що продукуються в різних
сегментах ринку, визначає обсяг державного боргу, який структурно складається з
внутрішнього і зовнішнього. Це зобов’язання, що виникли, відповідно, в межах і
поза межами національного фінансового ринку. В останньому випадку має місце
імпорт фінансових ресурсів у формі позикового капіталу, який характеризує
обсяги дефіцитного фінансування видатків бюджету за рахунок зовнішніх кредитних
джерел. Зовнішні позики дозволяють країні споживати більше, ніж продукує її
економіка, сприяють інтернаціоналізації економічного розвитку, але разом з тим
породжують відповідні проблеми управління і обслуговування боргу. Економічна
доцільність державних запозичень пояснюється необхідністю залучення державою
необхідних фінансових ресурсів для фінансування видатків та потребами
коригування обсягу грошової маси через купівлю-продаж цінних паперів
національним (центральним) банком країни.
Поточна оцінка і стратегічна перспектива управління дебіторською позицією
України передбачає проведення аналізу структури та динаміки державного боргу
для зменшення рівня наявних та потенційних фінансових ризиків.
Формування державного боргу має як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. До
об’єктивних можна віднести такі, як:
* несприятливий інвестиційний клімат;
* трансформаційний спад виробництва і звуження на цій основі податкової бази;
* наявність від’ємного сальдо торговельного балансу;
* переважання застарілої технологічної бази зі значним ступенем морального і
фізичного зносу основного капіталу і уповільнені темпи виробничого
відтворення.
Суб’єктивні чинники пов’язані з ситуативними прорахунками в тактиці
впровадження реформ і фактичною відсутністю стратегії розвитку фінансового
ринку, до того ж мають місце спроби пожежного вирішення поточних проблем.
Ретроспективний аналіз управління державним боргом України дозволяє виділити
декілька етапів цього процесу.
Перший з них (1991 – перша половина 1994 рр.) характеризується безсистемним
утворенням і накопиченням боргу: залучалися прямі кредити НБУ, надавалися
урядові гарантії за іноземними кредитами українським підприємствам,
врегульовувалися боргові взаємовідносини з Російською Федерацією. На початок
1994 р. державний борг становив 4,8 млрд. дол. США (з них три чверті –
зовнішній).
На другому етапі (друга половина 1994 р.– перша половина 1997 р.) поряд з
продовженням боргової політики попередніх років активізувалися зв’язки з
міжнародними фінансовими організаціями. Зовнішній борг за цей період зріс на
56%.
Внутрішній борг, починаючи з 1995 р., формується переважно за рахунок
розміщення облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП). Надмірне форсування
динаміки внутрішнього боргу з 1996 р. і перехід до фінансування бюджетного
дефіциту переважно за рахунок випуску облігацій держпозик зумовили штучну над
експансію сектора ОВДП у структурі боргових зобов’язань держави. Негативні
явища поглиблювалися незадовільними темпами приватизації і розбалансованістю
фіскальної політики держави.
Активізація кредитних потоків капіталу зумовили значне зростання державного
боргу до 12 млрд. дол. США станом на 1 липня 1997 р., зокрема, зовнішній борг
склав 74,1%, внутрішній – 25,9%).
Проблеми управління державним боргом ускладнилися на третьому етапі, який
розпочався з другої половини 1997 р. Необхідність виконання Україною своїх
боргових зобов’язань, особливо пікові їх виплати в окремі періоди в поєднанні
зі світовою фінансовою кризою дуже загострили ситуацію. Якщо на попередньому
етапі (з 1996 р.) основним фактором ризику була непередбачувана поведінка
спекулятивних іноземних покупців облігацій, то поступово посилився ризик
спекулятивної діяльності внутрішніх облігаціонерів, особливо банків.
Наприкінці серпня 1998 р., в розпалі кризи, Міністерство фінансів для вирішення
проблеми обслуговування боргу запропонувало в “добровільному” порядку обмін
ОВДП:
для резидентів на конверсійні ОВДП з строком погашення у 2001-2004 рр.;
для нерезидентів на євробонди з датою погашення у вересні 2000 р. або на
гривневі середньострокові облігації з датами погашення у вересні та грудні 2000
р. Однозначно зовнішній борг підлягав безумовному погашенню у раніше обумовлені
строки.
Особливо важким для державних і корпоративних фінансів виявився кінець 1998 р.,
коли далися взнаки наслідки позикової ейфорії: нагромадження значних обсягів
державного боргу, спричинене бюджетним дефіцитом попередніх років; обмеження
доступу до зовнішніх фінансових ринків; значна
- Київ+380960830922