РОЗДІЛ 2
ГЕНЕЗА ПЛЕНЕРНИХ УЯВЛЕНЬ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ
МУЗИЧНІЙ КУЛЬТУРІ
Музика з давніх часів функціонувала у двох просторах - відкритому та
замкненому. Безпосередній зв’язок з природою обумовив виникнення первісних форм
музикування на відкритому повітрі. Пастухи скликали череду звуками рогів (на
кожен випадок „згону” існував свій награш). Рибалки витягували сітки за
допомогою ритмічних вигуків. Мисливці заганяли звіра звуками різних рогів і
труб, обмежуючи простір полювання, визначаючи міру віддаленості його учасників.
Воїни поверталися з перемогою під ритмічні оплески долонь своїх
одноплемінників, стукання у дзвінкі гучні предмети. Підпорядкованість життя
людини ритму та законам природи (перехід сонця з зими на літо, кінець зими та
початок весни, збір врожаю і таке інше), обожнювання її сприяло виникненню
обрядів і свят, які супроводжувались хороводами, танцями, піснями. Серед них
пісні річного землеробного кола, зокрема, масленичні, веснянки, гаївки,
купальські, жниварські та інші.
Музика, яка існувала у закритому просторі різноманітних приміщень, споруд і
будівель, принципово відрізнялася від „пленерної”. Храмове та різного масштабу
„хатнє” середовище вимагало менш об’ємного та голосного звучання. Саме у
закритому просторі виникають спроби створення ілюзії відкритого середовища. При
цьому перш за все імітувалися звукова сигнальність, явища та відголоси живої
природи, „повітряний” ефект луни. У подальшому серед багатьох форм музикування
„на повітрі” ми обираємо ті, котрі стали моделями для відтворення „пленерного”
звучання у фортепіанній музиці, призначеної для виконання у „замкненому
просторі”.
2.1. Витоки „музичного пленеру”
2.1.1. Сигнальна практика
Однією зі сфер, що отримала звуковий еквівалент в професійному музичному
мистецтві, стала сигнальна практика. Серед багатьох її різновидів особливого
поширення набули дзвони. Первісне суспільство наділило їх магічною силою, що
захищала від злих духів. Первинне обрядове дійство обов’язково включало удари в
металеві предмети, голосний шум яких відлякував примару, перемагав лиху силу.
„При обрядах, - пише Дж.Фрезер, - дзвонять у дзвони та гонги для того, щоб
примусити демонів, які йдуть геть, поквапитися. Чоловіки б’ють у гонги і
барабани, а жінки прямують..., під мірний брязкіт мідних кастаньєт, які вони
тримають у руці, пританцьовують і наспівують, брякають маленькими мідними
дзвониками, що прив’язані цілими в’язками до зап’ясть” [162, с.501].
Дзвони використовували і як інформативний звуковий сигнал. У середньовічному
місті вони сповіщали про похорон феодала, приїзд до міста важливих гостей,
попереджали про пожежу, наближення ворога, наступ грози. Дзвони були різні за
призначенням. Бунт чи смута, військова небезпека – з фортечної стіни звучить
набатний чи „сполошний” дзвін. Ворог наближається до стін міста – з пожежної
каланчі дзвонить осадний дзвін. На раду про важливі та термінові справи скликає
громадян вічовий дзвін. Про перемогу сповіщає урочистий дзвін.
Дзвони увійшли у використання ще в VII столітті (у Візантії згадуються з IX). У
Західній Європі широко використовували їх як музичний інструмент. „Дзвонові
концерти” з народних або класичних мелодій виконувалися на карильонах –
музичних інструментах на основі гармонічного добору невеликих дзвоників.
Найчастіше карильони встановлювали в Голландії, Бельгії, Північній Франції на
високих годинних вежах. Там з XIV століття удари часового дзвону почав
випереджати чотирьохразовий мелодичний передзвін карильонів.
Запозичені з Європи, широкого розповсюдження дзвони набули в Стародавній Русі:
„У нас і простір для такої музики” [147, с.13]. Значна віддаленість селищ одне
від іншого обумовлювала необхідність існування миттєвого засобу оповіщення.
Разом з тим дзвони стали єдиним музичним інструментом, що увійшов у православне
богослужіння. За висловом С.Смоленського: „Дзвін – це голос церкви, що кличе
здалеку та посилає однакове вітання і палацу, і хатині” [147, с.13]. Визначаючи
велику соціальну значущість дзвонів у громадському та церковному житті, слід
підкреслити їх особливість як явища музично – художнього мистецтва відкритого
простору.
Протягом історичного розвитку дзвони зберігають свою сигнальну функцію. Разом з
тим, тісно пов’язані з російською пісенною культурою, вони вбирають у себе
структуру розвиненого багатоголосся: починаючи з одноголосного знаменного
розспіву (один з найдавніших видів – першодзвін) і до хорового партесного співу
(численність дзвонів, що розподіляються по групах за хоровою термінологією).
Переважаючим видом стає тридзвін, басові, альтові (іноді тенорові), дискантні
лінії якого є самостійними (від народної підголоскової поліфонії) і водночас
складають єдине ціле.
Слід зазначити, що, за класифікацією інструментів, дзвони належать до групи
ударних „самозвукових” (ідіофонів) [173, с.229]. Дзвіниця визначається як
монументальний пленерний інструмент з підбором дзвонів [25, с.28].
Гармонічно-ритмічна музика дзвонів за своїми акустичними можливостями дає
довгі, багатокомпонентні звучності, які складаються з основного (басового) тону
та великої кількості обертонів, які звучать на його тлі і надають звучанню
якісно безмежне різноманіття відтінків. Такий ефект можливий внаслідок великої
кількості обертонів, що розрізняються по висоті, голосності, довжині
загасання.
Звуковий спектр дзвону включає [5 Характеристика дається за Т.Шашкіною [173].]
:
- низький, ударний основний тон (своєю глибиною визначається серед
інших);
- обертонове багатозвуччя (хоровий ефект);
- акордову гармонічну структуру;
- динамічну рухливість, варіантність;
- широту тембрового діапазона (просторовість
- Київ+380960830922