Розділ 2 ЕСТЕТИЧНІ ТА КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ПАРАМЕТРИ ПОЛЬСЬКОМОВНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ
КРИТИКИ І ПУБЛІЦИСТИКИ
Співучасть Івана Франка у польському літературному процесі, в розвитку
польської літературної критики, краєзнавства і фольклористики – це одне з
великих і не до кінця вивчених наукових питань. Спроби до осмислення цього
питання були зроблені у радянську епоху, передусім Г.Вервесом, однак вони
залишилися перевантаженими ідеологічними обмеженнями та несправедливими
акцентами. Ми оглянемо один аспект цієї теми, а саме критико-публіцистичний, що
відповідатиме цілісній концепції даного дослідження.
Доробок І.Франка у польській пресі як критика і публіциста-культурника вельми
значний і цікавий. Він представляє собою такі тематичні пласти: 1) розвиток
літературної теорії і естетики реалізму; 2) популяризація української
літератури в польській культурі; 3) І.Франко як дослідник саме польської
літератури; 4) інтерпретація інших європейських літератур. Оскільки у
попередньому розділі ми загально окреслили параметри ідейної та політичної
співпраці І.Франка із польськими часописами, визначили спрямованість та впливи
його суспільно-політичної публіцистики, то у цьому розділі ми не будемо
аналізувати ідейні платформи журналів, а розглянемо Франкову критику вже за
принципом залежності від них.
2.1. РОЗВИТОК ЕСТЕТИЧНОЇ ТЕОРІЇ ПОЗИТИВІЗМУ
Як і політична публіцистика, літературна критика І.Франка на сторінках
польських часописів вкладається у часові рамки від кінця 1870-х до кінця 1890-х
рр. У ній ми спостерігаємо поступовий перехід від світоглядних та ідейних засад
матеріалізму/соціалізму до світоглядних принципів позитивізму/демократизму. Тож
ми не будемо повторно коментувати причини і наслідки цієї еволюції, оскільки
зрозумілим є їхній вплив на естетичну концепцію письменника.
Ще у 1878 р., тобто якраз у час перших ідейних і творчих контактів І.Франка з
колом польських соціалістів в Галичині, у львівському журналі “Tydziес
lateracki, artystyczny, naukowy i spoіeczny” [№ 44] була надрукована його
невеличка стаття “Emіl Zola i jеgo utwory”, появу якої й можна розглядати як
Франків початок розвитку теорії реалізму в польській пресі. Це був час, коли
І.Франко щойно недавно відкрив для себе ідеї європейського позитивізму й
естетику французького натуралізму, якими він особливо захоплювався, які почав
завзято популяризувати як естетичну антитезу до запізнілого польського та
німецького романтизму, а також до українського поверхового літературного
етнографізму в сентиментальному дусі. Творчість Е.Золя бачилася тоді йому як
своєрідні художні ліки європейської культури загалом від аристократичного
снобізму, фальшивої і напомадженої салонності, декоративності, відчуженості від
реального народного життя. Е.Золя, який проголошував вищим критерієм мистецтва
суворий аналіз фактів життя, пізнання законів природи і суспільства, який
детально й відверто описував аналізував соціальні низи і був пройнятий етикою
симпатії до простого народу, ідеально вписувався у Франкову демократичну
концепцію політики і творчості. Він пропаґував романи Е.Золя як нову моду
Парижу, але вже не манірно-абстрактну, елітарно-естетську, а як крик душі
передових людей вічно неспокійної Франції. Рекомендуючи читачам львівського
журналу останній роман письменника “Сторінка кохання”, І.Франко з пафосом
писав: “Від самого свого виступу в літературі він [Золя] зайняв позицію,
настільки суперечливу з пануючими публічними смаками, настільки відмінну, що до
1876 р. більша частина паризьких літераторів намагалася іґнорувати його,
відмовляти йому у письменницькому таланті, всякому почутті “доброго тону” і
смаку. Для автора-парижанина це майже дорівнює смертному вироку. А проте в 1876
р. були вже відомі такі майстерні твори Золя, як “Черево Парижа”, “Завоювання
Плассана”, “Помилка посла Монветра”, твори, натуральності, правді і простоті
викладу яких не дорівнював жоден із тогочасних французьких романів. Правда,
Золя не можна зарахувати до тих геніїв, котрі одним поглядом уміють проникнути
в найскладніші і найглибші тайники людського серця, котрі кількома мазками
творять захоплюючі величні постаті, оживляють мертвих героїв або малюють високі
ідеали, до яких повинно прямувати людство; Золя – “робітник”, як сам себе
назвав він у своїй короткій автобіографії. Працьовитість, унормоване життя і
величезна здатність обсервації виробили його незвичайний талант і поставили
його на чолі нової, та званої натуральної школи французьких романістів...
справжніх корифеїв сучасної французької літератури: Альфонса Доде, Едмона
Гонкура, поетів: Франсуа Коппе, Шарля Бодлера, Рішпена, нарешті
вченого-історика Тена...” [213, 96-97].
З усього видно, що І.Франко по-своєму трактував поетику нових літературних
течій, зараховуючи до однієї школи натураліста Гонкура і символіста Бодлера.
Мабуть, за спільне в них він брав схильність описувати непривабливі, низинні
картини життя, і тому “Квіти зла” з їхнім песимізмом і своєрідним аналітизмом
видавалися йому подібними до фактографічного і суворого натуралізму. Однак
прослідкуємо далі думку І.Франка, що ж він підносить як найцінніше у
письменника: “Ця школа поставила собі за мету керуватися простою, не облудною,
звичайною правдою і спиратися на глибокі психологічні, фізичні і етнографічні
студії як у прозі, так і в поезії. Роман, на думку Золя, має бути протоколом з
життя, має бути історичним документом про його сучасників. Поезія – це життя,
його відбиття і саме в цьому, а не у фальшивому його прикрашенні, не в
ідеалізації полягає вся її висока облагороджуюча вартість” [213, 97]. Далі
- Київ+380960830922