РОЗДІЛ 2.
Основні риси геологічної будови Дніпровсько-донецької западини
2.1. Стратиграфічний нарис
Петрографічні дані та результати визначення абсолютного віку порід
кристалічного фундаменту ДДЗ свідчать, що в ньому присутні всі основні
архейські та нижньопротерозойські стратиграфічні підрозділи, вивчені на УЩ та
Воронезькій антеклізі (ВА) (рис 2.1).
Питання про наявність верхньопротерозойських і нижньопалеозойських порід
залишається спірним, оскільки в межах регіону вони поки що не розкриті бурінням
у корінному заляганні.
Девонські відклади виявлені лише в грабені в межах усіх тектонічних його зон,
де вони розкриті в інтервалі глибин від 0,5 до 5,5 км. Це складнозбудований
поліфаціальний комплекс вулканогенних, соляних, карбонатних, теригенних сіро-
та червоноколірних формацій загальною товщиною до 7,5–8,9 км.
Характерною особливістю латерального поширення девонських відкладів западини є
стрибкоподібні зміни товщин окремих підрозділів на дуже коротких відстанях –
від домінуючого положення в розрізі (1,5–2,0 км) до повного зникнення.
Аналогічно відбуваються і фаціальні заміщення.
Середній девон. Ейфельський ярус включає пярнуський та наровський горизонти
загальною товщиною 40–50 м, що залягають безпосередньо на докембрійському
фундаменті. Їх відклади складені перемежовуванням сірих та строкатих аркозових
пісковиків, алевролітів, темно-сірих аргілітів та глинистих доломітів.
Живетський ярус представлений старооскольським горизонтом товщиною до 50 м,
який незгідно залягає на ейфельських або докембрійських породах.
РИС.2.1
Це строкаті теригенні відклади (перемежовування пісковиків, алевролітів,
аргілітів) з прошарками доломітів.
Верхній девон. Породи цього віку є потужним (до 4–5 км і більше)
складнозбудованим формаційно-гетерогенним комплексом утворень франського та
фаменського ярусів.
Франський ярус представлений трьома під'ярусами. Його базальна частина,
складена строкатими теригенними відкладами (перемежовування кварцових
пісковиків і алевролітів з аргілітами), відповідає пашійському та кинівському
горизонтам уніфікованої схеми девону Східно-Європейської платформи (СЄП). До
середньої частини ярусу відноситься карбонатна товща (15–120 м), складена
органогенними вапняками і доломітами, в яких виділені аналоги саргаївського та
семилуцького горизонтів. Основна за потужністю (до 3 км і більше) верхня
частина ярусу представлена вулканогенними, вулканогенно-осадовими і соленосними
відкладами. В ній виділяються аналоги алатирського, воронезького, євланівського
та лівенського горизонтів.
Фаменський ярус, породи якого незгідно залягають на утвореннях франського віку,
розділяється на дві частини.
Нижньофаменський під'ярус присутній у западині в обсязі задонського та
єлецького горизонтів. Перший з них складений глинисто-карбонатною товщею (до
800–1200 м). Більша за потужністю (до 3600 м) єлецька товща представлена
теригенними відкладами.
Верхньофаменський під'ярус, який залягає з ознаками кутової незгідності на
задонсько-єлецьких і більш давніх девонських відкладах, містить лебедянський і
данківський горизонти, а також перехідний комплекс від девону до карбону з
лебедянсько-нікольських, тургенєвсько-кудеярівських, більських і руденківських
верств. Це потужна (до 3–4 км) складно побудована формаційно-гетерогенна товща,
яка включає соленосні, теригенні сірі, теригенні червоноколірні та вулканогенні
відклади. Верхньофаменська (лебедянська) соленосна товща (40–730 м) розкрита в
межах ізольованих палеозападин та палеопрогинів північної і південної
прибортових зон.
Кам'яновугільні відклади поширені в усіх тектонічних зонах ДДЗ. Як правило,
вони займають основну (понад 60 %) частину розрізу осадового чохла.
Палеонтологічні дані дозволили виділити в регіоні всі відділи системи,
розчленувати їх на яруси, під'яруси, надгоризонти і горизонти. На відміну від
девонських потужність кам'яновугільних порід закономірно зростає від бортів до
приосьової частини западини і в південно-східному її напрямку, досягаючи за
сейсмічними даними 10 км і більше. Утворення турнейського ярусу і
нижньовізейського під'ярусу виявлені лише в межах грабена, молодші відклади
осадового чохла поширюються і на борти ДДЗ. Літолого-фаціальний склад порід
карбону досить стабільний. Про це свідчить той факт, що окремі реперні вапняки
простежуються від Донбасу до границі з Прип'ятською западиною. Латеральні зміни
фаціального і речовинного складу розрізу відбуваються поступово.
Нижній карбон. Відклади присутні в западині в обсязі турнейського, візейського
і серпуховського ярусів. Їх сумарна потужність у центральній частині та в межах
південно-східного закінчення Дніпровського грабена за сейсмічними даними
досягає 4–6,5 км. Порівняно з іншими районами СЄП відклади нижнього карбону ДДЗ
характеризуються найбільшою стратиграфічною повнотою.
Турнейський ярус в обсязі аналогів гумеровського, малєвського, упинського,
черепецького, кизелівського горизонтів СЄП (за Стратиграфічною схемою
нижньокам’яновугільних відкладів Східних областей України [59]), або донецьких
зон С1tb–С1td у центральній і південно-східній частинах западини складається з
теригенно-карбонатних морських утворень. Потужність ярусу змінюється від
150–200 до 800–1000 м. На захід від лінії Ромни – Ісачки спостерігається
заміщення морських сіроколірних теригенно-карбонатних фацій
алювіально-дельтовими строкатими теригенними відкладами.
Візейський ярус за сукупністю палеонтологічних та стратиграфічних критеріїв
розчленовується на два самостійні комплекси.
Породи нижньовізейського під'ярусу незг