Вы здесь

Державне регулювання доходів населення в Україні

Автор: 
Федірко Наталія Вікторівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
3406U003679
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
Державне регулювання доходів населення в Україні: практика та
соціально-економічні наслідки
2.1. Особливості формування та функціонування механізму державного регулювання
доходів населення.
Економічне зростання в Україні розширює можливості держави у проведенні
політики підвищення доходів громадян. Проте сприятливі макроекономічні умови не
використовуються належним чином. Цілі соціальної політики все ще зводяться
практично до підвищення розмірів мінімальних соціальних гарантій, подолання
дискримінації в оплаті праці, соціального захисту малозабезпечених, а їх
сьогоднішня пріоритетність в першу чергу обумовлюється помилковими,
малоефективними заходами, здійснюваними державою протягом усього
трансформаційного періоду.
Формування сучасної політики у сфері утворення, розподілу та перерозподілу
доходів населення у складі загальної соціальної політики розпочалося з часу
проголошення суверенітету України. За весь період становлення незалежної
української держави важелі та інструменти її реалізації зазнали істотних змін.
На нашу думку, розвиток механізму державного регулювання доходів населення
відбувався в три етапи.
На першому етапі (1991-1993 рр.) головним завданням було закладання
регулятивної бази в сфері оплати праці, оподаткування доходів населення та
системи соціального захисту. У 1991 р. були прийняті основні закони, які
визначали головні засадні принципи і напрями регулювання соціальних процесів в
країні, а саме Закони України “Про зайнятість населення” (1991 р.) [144], “Про
основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (1991 р.) [160], а також
“Про мінімальний споживчий бюджет” (1991 р.) та ін. Аналіз практики
законодавчого регулювання мінімального споживчого бюджету подано в табл. Б.1
додатку Б [154].
Поряд з цим, було прийнято ряд законодавчих і нормативних актів, які фактично
проголосили некомпенсоване самоусунення держави зі сфери регулювання оплати
праці, що поряд із одночасним початком лібералізації цін призвело до
необґрунтованого її зростання вищими темпами ніж темпи інфляції, не пов’язаного
з обсягами виробництва та продуктивністю праці. Зокрема, статтею 19, прийнятого
у 1991 р. Закону “Про підприємства в Україні” [167], було знято обмеження щодо
розміру заробітної плати та надано можливість підприємствам визначати її
самостійно. Оплата праці у виробничій сфері практично не регулювалась до
прийняття Постанови ВРУ “Про регулювання фондів оплати праці” (1992 р.) [173]
та Декрету КМУ “Про оплату праці” (1992 р.) [158], на підставі яких держава
взяла на себе функції встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці,
умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці, умов і
розмірів оплати праці в бюджетних організаціях і установах, максимальних
розмірів посадових окладів керівників державних підприємств, оподаткування
підприємств і доходів працівників, а також визначення мінімальної заробітної
плати, аналіз практики регулювання якої подано в табл. Б.4 додатку Б.
Законом “Про колективні договори і угоди” (1993 р.) [152] було закладено основи
соціального партнерства в Україні та передбачено визначення в Ге­неральній
угоді міжгалузевої диференціації міні­мальних ставок за галузевою складністю
робіт. Але спроби держави запровадити такі механізми регулювання тарифної
оплати праці не знайшли підтримки ні з боку профспілок, ні з боку роботодавців,
оскільки останні вважають це порушенням їхніх прав, передбачених статтею 19
Закону “Про підприємства в Україні”.
Податкове регулювання доходів населення в Україні було запроваджено Законом
“Про прибутковий податок з громадян України, іноземних громадян та осіб без
громадянства” (1991 р.) [169], який визначив механізм оподаткування доходів
громадян. У 1991–1992 pp. відбувалась постійна зміна інтервалів та ставок
пропорційно-прогресивного оподаткування: від 13-50% до 12-30%, а доходи,
одержані не за основним місцем роботи, а також доходи від підприємницької
діяльності оподатковувалися за ставками 2-30%. У 1993 р. Декретом КМУ “Про
прибутковий податок з громадян” (1992 р.) [170] було встановлено нову шкалу
ставок оподаткування трудових доходів за місцем основної роботи та єдину ставку
(20%) оподаткування доходів, одержаних не за місцем основної роботи, а також
введено неоподатковуваний мінімум, розмір якого, як передбачалося, міг сягати
кількох мінімальних заробітних плат, однак на практиці ніколи її не перевищував
(табл. Б.2 додатку Б). Ставки оподаткування протягом 1993 p. змінювались тричі:
жорсткі (10, 20, 35, 50%), відносно полегшені (10, 20, 30, 40, 50%), ще
жорсткіші (10, 20, 30, 40, 60 і 90 %). З жовтня 1994 p. граничну ставку
зменшено до 50%, однак шкала оподаткування все одно залишалася досить жорсткою,
оскільки діапазон диференціації зменшився вдвічі.
Негативний вплив гіперінфляції у 1992-1993 рр. на купівельну спроможність
заробітної плати, знецінення грошових заощаджень громадян в ощадних установах,
обумовив запровадження широкого спектру заходів з боку уряду в галузі
соціальної політики, зокрема проведення індексації. Відповідно до Закону
України “Про індексацію грошових доходів населення” (1991 р.) [150] індексації
підлягали оплата праці, пенсії, соціальні допомоги, стипендії, тобто грошові
доходи громадян, які одержувалися ними в карбованцях на території України і не
мали разового характеру. Проте, це лише провокувало ще більше зростання цін і
неминуче призводило до подальшого збільшення дефіциту державного бюджету. Тому
індексацію доходів державою було визнано інфляційною та неефективною програмою,
а наприкінці 1992 р. було прийнято Дек