Вы здесь

Формування та розвиток документальних колекцій у складі фондів одеських музеїв (1825-2003 рр.).

Автор: 
Солодова Віра Владленівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U003755
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
НОРМАТИВНО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ МУЗЕЇВ, ЗБЕРІГАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ
ЇХНІХ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ КОЛЕКЦІЙ
2. 1. Розвиток нормативно-методичної бази діяльності одеських музеїв та
зберігання документальних колекцій (1825–2003 рр.)
На момент створення в Одесі ММС (1825) в Російської імперії діяли закони, що
визначали історичну і державну цінність тих або інших пам'яток, прийняті ще у
XVIII – на початку XIX ст. Російське законодавство XVIII–XIX ст. не проводило
чіткої межі між рухомими і нерухомими об'єктами, тому багато актів стосувалися
як нерухомої спадщини, так і музейних предметів. Перші закони, прийняті на
початку XVIII ст., були обов’язковими для виконання губернаторами і
комендантами всіх міст Російської імперії: «… хто знайде в землі або воді якісь
старі речі, а саме: каміння незвичайні, кістки людські або тваринні, не такі,
які у нас є…, також старі підписи на каміннях, залізі або міді або яку стару і
нині незвичайну рушницю, посуд… мають приносити їх, за що давана буде
задовільна платня, зважаючи на річ» (1718) [436]. Сенатський указ «Про
присилання з монастирів Російської держави жалуваних грамот» (1720) стосувався
архівних документів та рукописних книг: «Великий цар вказав у всіх монастирях,
що знаходяться в Російській державі, оглянути і забрати стародавні даровані
грамоти та інші курйозні листи оригінальні, також книги історичні рукописні і
друкарські» [437].
Інтерес до археологічних пам'яток посилився в другій половині XVIII ст., коли
до складу Росії увійшли степові області Північного Причорномор’я. 1805 р., коли
було видано «веління про запобігання руйнуванню пам'яток старожитностей» [438],
Херсонський військовий губернатор А. Рішельє видав розпорядження Таврійському
цивільному губернатору Д. Мертваго, згідно з яким заборонялося іноземцям
збирати і вивозити за кордон старожитності [439]. Йшлося лише про предмети, а
не документи, знайдені на державних землях. Цінні археологічні пам'ятки, які
знаходили на приватних землях під час господарських робіт і розкопок, переважно
вивозилися за кордон. Більшість знайдених високохудожніх предметів старовини,
виготовлених із золота, срібла і бронзи, потрапляла до приватних колекцій [847,
с. 8].
14 листопада 1839 р. право проводити археологічні розшуки в усій Південній
Росії було надано ОТІС. З 1847 р., згідно з указом імператора, до музею ОТІС
почали надходити старожитності, не передані до сховищ Санкт-Петербурга. Музейні
колекції поповнювалися і завдяки відповідальному ставленню до старожитностей з
боку колоністів, які з власної ініціативи через Попечительний комітет для
іноземних поселенців Південного краю Росії [914, с. 232] передавали до музею
рідкісні знахідки.
У 1889 р. ІАК було надано виняткове право «виробництва і дозволу, з
археологічною метою, розкопок в імперії, на землях казенних, що належать різним
установам, і суспільних. Цінні та особливо важливі у науковому відношенні
предмети, що відкриваються при розкопках, мають бути надіслані до ІАК, для
подання на Високий розгляд» [50, арк. 35]. Указ про виняткове право на
проведення розкопок ІАК суперечив більш ранньому указу про ведення розкопок на
всій території Півдня Росії ОТІС (1847).
Деякі наукові товариства вбачали в діях ІАК спробу монополізувати право
проведення досліджень, хоча основна увага комісії була, як і раніше, спрямована
на охорону пам’яток археології [825, с. 98]. Спірні питання ІАК вирішувала на
загальних зборах з представниками різних наукових товариств, у тому числі і
ОТІС, якщо це стосувалося «обговорення впорядкування справи відкриття і
збереження пам’яток старовини в Росії», як це було, наприклад, у квітні 1889 р.
[50, арк. 35].
Завдяки підтримці з боку ІАК, в 1890 р. вдалося зберегти від руйнування
Аккерманську фортецю (нині Білгород-Дністровську), яка за рішенням комісії,
«відносилася до числа пам’яток старовини, які підлягають обов'язковому
збереженню і підтримці» [43, арк. 29]. 10 березня 1875 р., завдяки діяльності
ОТІС, Бессарабський губернатор видав розпорядження про «ретельний нагляд за
збереженням існуючих пам’яток старовини в Аккермані, Бендерах, Сороках і
Хотині, і про складання планів і їх описів» [866, с. 2-3].
Діяльність музеїв, комісій, товариств регламентувалась указами імператора.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. дедалі більшого поширення набули норма-тивні
документи, що визначали діяльність наукових товариств і музеїв та які
готувалися різними відомствами.
У 1890-ті рр. з’явився новий різновид педагогічних музеїв – пересувні музеї
наочних приладь, які знаходилися під опікою постійної комісії з технічної
освіти імператорського РТТ.
З 1904 р. Одеське відділення імператорського РТТ клопотало про заснування
Пересувного музею наочних навчальних посібників. Дозвіл був одержаний через
канцелярію попечителя Одеського навчального округу, від Міністерства народної
освіти і Міністерства внутрішніх справ у січні 1906 р. [82, арк. 2]. Дозвіл «на
відкриття електричного кінематографа» в будівлі Товариства, для демонстрації
картин, видавався вже не міністерствами, а одеським градоначальником [330].
В ОІКМ зберігаються документи: Положення про Пересувний музей наочних
навчальних посібників і Інструкція про роботу музею у 1910 р. Ці документи
визначали не тільки діяльність музею, але і функціональні обов'язки членів
Товари-ства і співробітників музею. Відповідальним за діяльність музею був його
завідувач, який стежив за «точним застосуванням Положення та Інструкції» [385;
386].
У серпні 1920 р. Одеське відділення РТТ, згідно з постановою губернського
революційного комітета, було ліквідоване. Разом з ним закрилися музей,
майстерні,