РОЗДІЛ 2
ПЕРЕТВОРЕНІ ФОРМИ: ПОТЕНЦІАЛ ТА АКТУАЛІЗАЦІЯ В ТВОРЧОМУ РОЗВИТКУ ФІЛОСОФСЬКОЇ
ДУМКИ
2.1. Формоздатність дійсності й людської діяльності
Проблема форми (а відтак і змісту) посідає надзвичайно важливе місце у
філософії і у всіх без винятку науках, бо у її осмисленні йдеться про
атрибутивні властивості як самої реальності та дійсності, так і людської
діяльності, якою ці реальність та дійсність освоюються. Взагалі, про що б не
думали і не говорили люди, вони почасти ще й відтворюють єдність форми і
змісту. Бо: зміст завжди оформлений, а форма – змістовна. Те саме слід сказати
і про людську діяльність. Вона принципово формотворчо-змістовна. У реальності,
дійсності і людській діяльності існує безліч форм, кожній з яких притаманна
неповторність. Духовно-пізнавально, чуттєво і практично освоюючи ті а чи інші
форми, люди, звичайно ж, керуються якимось загальними напередзаданими
формомислимими установками, бо у людській культурі не тільки одиничне обумовлює
загальне, а й загальне обумовлює одиничне. У залежності від складності певної
форми-змісту, що освоюється, їй має передувати відповідна цій складності
напередзаданість форморозуміння. Якщо останньої не існує – опредметнити і
розпредметнити відповідну форму повноцінно неможливо. Щойно висловлене є
аксіомою (принаймні для достатньо розвиненого) філософського пізнання.
Відповідно до цієї аксіоматичності написані всі статті про форму-зміст у
довідковій філософській літературі. Найхарактернішим прикладом подібних
публікацій є стаття В.Кураєва «Форма і зміст» (1970) з «Філософської
енциклопедії» у п'яти томах [116]. Подібні публікації (яких є сила-силенна і
тому, подати їх упорядковуючий огляд доволі складно) самодостатні для виконання
засадничої, – первинної, – функції щодо осмислення переважної більшості
форм-змісту. Але не всіх.
Коли виникає необхідність безпосередньої філософської рефлексії таких
«формонасичених» утворень як «формалізація», «формалізм», «формальна логіка»,
«суспільно-економічна формація», «форма перетворена» тощо, вимоги до
методології пізнання подібних об'єктів мають принципово змінитися. Стає вкрай
недостатнім мати на дослідницькому озброєнні лише саму теоретичну концепцію
форми (навіть таку розвинену як, наприклад, теорія Г.Гегеля чи то Маркса). Така
концепція у кращому разі здатна допомогти з'ясувати пересічному досліднику лише
проблему – чим є та ж « форма перетворена» (та й то лише в першому наближенні),
але вона сама по собі не спроможна ефективно зорієнтувати його у розумінні
ґенези цього і однопорядкових з ним утворень. Ні Гегель, ні Маркс спеціального
тлумачення історії розвитку проблеми форма-зміст нам не залишили. Ця історія
назавжди зосталася знятою в результуючих підсумках їхніх теоретичних зусиль та
інтенцій. Тому для відтворення походження і розвитку «формонасичених» утворень
на кшталт «форми перетвореної» потрібно безпосередньо звернутися до
історико-філософського дискурсу, де закарбовані головні віхи становлення
проблеми «форма-зміст». Але таке звернення не має бути поверхнево-інформативним
«екскурсом» (як це зроблено, наприклад, у вже згаданій статті В. Кураєва
[116]). Саме в історико-філософському досліджені проблеми «форма-зміст» слід
віднайти відповіді на низку суто теоретичних питань щодо формоздатності
реальності та дійсності і ґенези формотворчості людської діяльності загалом.
Саме розуміння вищесказаного зумовило необхідність спеціального параграфа в
нашому дисертаційному дослідженні.
Починаючи з мілетської школи, мислителі, звичайно ж, мали справу з проблемою
«форма-зміст». Відомо, що Г.Гегель висловлював власне захоплення від
збалансованості та гармонійності форми і змісту в «Іліаді» Гомера. Але включно
до Піфагора античні мислителі ще надзвичайно слабко та невиразно виокремлювали
навіть «інообрази» форми. Залишки первісного синкретизму в античній філософії
впродовж тривалого часу стійко проявлялися у феноменах на кшталт
«калокагатійності» (нерозчленованої єдності істини, краси і блага).
Калокагатійність же форми і змісту в антикознавстві позначається терміном
«гілеморфізм».
Маленький приклад для серйозних висновків. Засновник «Піфагорейського союзу»
одного разу, йдучи повз кузню, звернув увагу на те, що удари молотів різної
ваги по ковадлу спричиняють звуки різної висоти. Від цього випадку у Піфагора
зародилася геніальна думка стосовно того, що будь-яке явище дійсності можливо
виразити через «число». Цю ідею філософ втілив у вченні про найвищу етичну ціль
для людської душі – пізнання музично-числової структури космосу, що символічно
виражається у «тетрактиді» (четвериці), тобто сумі перших чотирьох чисел
1+2+3+4=10, яка містить у собі основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту
(3:2) і кварту (4:3). Таким чином, форма вперше в історії філософської думки
була виокремлена через число, як її інообраз, тобто в її суто кількісному
варіанті. Перспектива та потенціал піфагорейського вчення, що ґрунтується на
осмисленні числа, були настільки значними, що піфагореїзм проіснував більше
шести століть, починаючи з доплатонівського через платонівський і еліністичний
і аж до неоплатонівського.
Якщо Піфагор змістовно висловлювався щодо іноформ лише через число, то Платон
здійснив це вже досить універсально у своєму вченні про «ідеї» («ейдоси»), яке
стало серцевиною його типу філософування. Дослідники небезпідставно вбачають
передісторією платонівської теорії про вічні ідеї – «парадейгми» у багатьох
діалогах, починаючи з раннього періоду його творчості, зокрема у «Федоні»,
«Федрі», «Філебі», «Парменіді» та інших. Але всі платонознавці одностайно
ст
- Київ+380960830922