РОЗДІЛ 2
Вплив соціально-філософського вчення Бердяєва на формування концепції
соціалізації людини та подолання нею відчуження від суспільства у європейському
персоналізмі
2.1. Співвідношення поняття особи у соціальному вченні Бердяєва та французьких
персоналістів.
Філософське поняття персоналізму має досить недовговічну історію. Вперше слово
„персоналізм” у філософії починає використовуватися наприкінці ХVІІІ ст.
В.Шлейермахером. За дослідженнями І.Вдовіної „…неокантианець Ш.Ренув’є у 1903
році опублікував книгу „Персоналізм”, в якій найвищою філософською категорією
визнавалася персональність. Раніше Ренув’є зі своїм однодумцем Пратом написали
працю „Нова методологія”, в якій протиставили емпіричній людині, яка
визначається своїм характером, ідеальну особу, котра пізнає своє вище „я”
шляхом розкриття в емпіричному „я”, що пригнічується природою та соціальними
умовами” [53; 23].
Концепція етичного персоналізму розроблялася М. Шелером у книзі „Формалізм в
етиці та матеріальна етика цінностей” [149], у якій цінність особи визначалася
найвищим аксіологічним ступенем.
„В Америці була надрукована робота з однойменною назвою „Персоналізм”, автором
якої був П.Боун, що заснував із своїми колегами Дж. Ройсом, У.Хоккінгом,
М.Калкінсом у 1920 році журнал „Personalist” [53; 23].
Взагалі, витоки своєї філософії персоналісти відшукували в глибині століть,
починаючи з епохи античності. Вони використали все цінне, що було розроблено
філософською думкою з моменту її зародження. В античній філософії увагу
персоналістів привертали Сократ та стоїки, Платон та Августин; в подальшому їх
увага зосереджувалась на працях Декарта, Лейбніца, Канта, Паскаля, Фіхте,
Руссо, Керк’єгора. У новітньому періоді в історії філософії, кількість
мислителів, думки яких давали корисний матеріал для розвитку персоналізму, дуже
велика – це А. Бергсон, Ш. Пегі, Ф. Ніцше, З.Фрейд, М. Хайдеггер, М. Бердяєв,
К. Маркс, П. Прудон, М. Шелер, К. Ясперс, Г. Марсель та інші.
Персоналізм виявився своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної
філософії, основною рисою якого було визнання особистості та її духовних
цінностей вищим смислом буття. Основними представниками персоналізму у Америці
були: П.Боун, Р.Флюеллінг, З.Брайтмен, М.Калкінс; в Англії – Х.Керр; у
Німеччині – В.Штерн; у Франції – Е.Муньє, Ж.Лакруа; в Росії – М.Бердяєв,
Л.Шестов.
Предметом філософського дослідження в персоналізмі виступає творча
суб’єктивність людини. З точки зору персоналістів, у ХХ столітті концепціями,
які були найбільш просякнуті особистісними ідеями, виявилися персоналізм,
екзистенціалізм та марксизм.
Екзистенціалістська проблематика, що була характерною для російських філософів,
привертала дуже велику увагу в Німеччині після першої світової війни та у
Франції після другої світової війни. Саме кризові ситуації в історії цих країн
актуалізували питання про трагічні відносини людини та суспільства, про
особистісну відповідальність людини за певні історичні події в світі, виразили
протест проти замаху на свободу людини. Саме в такі періоди були народжені
філософські концепції, які розглядають долю самотньої людини, що покинута у
ворожому для неї „світі об’єктів”.
Екзистенціалізм був зацікавлений в осягненні внутрішньої сутності життя людини,
марксизм – її іманентних характеристик. В об’єднанні цих концепцій та їх
переосмисленні через основні принципи персоналізму філософи-персоналісти
вбачали шлях до створення справжньої філософії сучасності.
Послідовні персоналістські вчення в західній філософії розроблялися
французькими та американськими філософами та складали дві провідні тенденції в
персоналізмі.
Першою тенденцією постала французька персоналістська школа, яка
характеризується як соціально-активна філософська доктрина, що використовує
феноменологічно-екзистенціальні традиції в дослідженні специфіки людського
буття. „Прихильники цієї концепції намагалися переосмислити проблему людини
через призму новітніх досягнень сучасної науки та соціальної практики.
Французькі персоналісти вважали, що для особистості характерні три основні риси
в їх діалектичній взаємодії: по-перше, екстеріоризація – самоздійснення,
самовтілення людини в зовнішньому світі; по-друге, інтеріоризація – внутрішня
зосередженість індивіда, його духовний світ, зверненість до початкових,
глибинних шарів власного „Я”; по-третє, трансценденція – внутрішній принцип
особистісного буття, який однаковою мірою поширюється як на діяльність людини
щодо освоєння та осмислення зовнішнього світу, так і на внутрішнє життя особи,
- це осягнення вищих божественних цінностей – Істини, Краси, Добра” [137;
142].
У визначенні французькими персоналістами особистості однією з провідних була
думка про „прилучене” існування, тобто активний діалог християн із сучасністю,
залучення віруючих людей до суспільних рухів, де релігійне світорозуміння має
бути конструктивним фактором перетворення світу на гуманістичних засадах.
Акцентуючи увагу на виховній функції особистісної філософії, французькі
персоналісти значну увагу приділяли проблемам особистісного спілкування.
Суспільству, як сукупності форм спільної діяльності, що історично склалися,
французькі філософи-персоналісти протиставили суспільство особистостей, у якому
відбувається об’єднання людей „по той бік слів та систем”.
Для французького персоналізму, завдяки значному впливу марксистської теорії,
була характерною тенденція до розуміння соціальної обумовленості особистісного
існування. Соціальна концепція персоналістської філософії базувалася на
критичному аналізі капіталістичної та соціалістичної суспільни