РОЗДІЛ 2
РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ПОКОЛІННЯ В ЕКСТЕМПОРАЛЬНИХ КУЛЬТУРАХ
2.1. Ідея покоління в темпоральному досвіді архаїчної людини
Якщо історія — це правда, що каже брехню, то міф — це брехня, що каже правду.
Ж.-І. Кусто
Перший етап розвитку людської культури був пов’язаний з пануванням
міфологічного світогляду. Цей тип культури сьогодні залишається
найзагадковішим, він найближчий до сакральних витоків людства. Міф — це перша
форма культурної творчості й парадигма усілякої духовності, яка є не лише
споконвічною, але й постійно відтворюваною у просторі й часі людської історії.
Глибинна укоріненість у психіці людини цих структур і архетипів, що знайшли
своє вираження в міфі, пояснює його надзвичайну живучість і культурну
непохитність. Міф — це особлива форма ментальності, якій властиві специфічно
організований духовний простір і логіка. У контексті нашого дослідження
доцільно осягати конфігурацію ідеї покоління, репрезентовану в свідомості
архаїчної людини, через розгляд її темпоральності, образів часу, представлених
в міфі [див.: 76].
Людина, як небезпідставно зазначив У. Вітроу, відрізняється від тварини своїм
поняттям часу [147]. Це визначення людини є одним з найвдаліших, оскільки
специфіка людської свідомості може бути добре описана в термінах, що стосуються
її сприйняття часу. Час є найважливішою категорією культури, істотним елементом
світогляду, що містить у собі і пізнавальний, і ціннісний аспекти. Прагнення
людини впорядкувати свій досвід, пошуки його смислу неминуче припускають
освоєння ідеї часу, яка в різних культурах набуває різної форми. Але людині як
культурній істоті властиве не лише поняття часу, але також прагнення до його
подолання, тобто ідея вічності. З філософської точки зору вічність — це парна
категорія часу: “або все є тимчасовим, але тоді є й вічність, і перш за все час
вічний; або немає ніякої вічності — тоді немає й нічого тимчасового” [96, с.
526–527].
Усвідомлюючи свою тимчасовість і кінцевість, людина намагається створити щось
постійніше й не підвладне часові — в цьому полягає сенс будь-якої
культуротворчості. Статуї острова Пасхи, єгипетські піраміди, давні храми
несуть на собі печать свого часу, але все ж вони є спробами вирватися з нього.
Людина, на противагу тварині, яка завжди живе у конкретному просторі й часі,
здатна переноситись до іншого світу, кинути виклик дійсності, уособленій “тут”
і “зараз”. М. Шелер називав цю здатність “актом ідеації” [163]. У людині
немовби борються два процеси — природний, що протікає в часі, і духовний, у
зворотному напрямі. Те, що ми називаємо духом, має не лише надпросторовий, але
й надчасовий характер.
Однією з головних рис архаїчної моралі є преклоніння перед пращурами, культ
минулого. Шанобливе ставлення до минулого є підґрунтям моральної свідомості
архаїчної людини. Культ предків і пов’язане з ним уявлення про індивідуальне
безсмертя є головною опорою моральної свідомості сучасних племен. Людина вмирає
фізично, але про неї залишається пам’ять; яку пам’ять залишить по собі людина —
це надзвичайно важливо для неї самої та для оточуючих. Пам’ять — це та моральна
сила, що забезпечує людині безсмертя. Найгірше покарання для людини — якщо її
ім’я забудуть після смерті. Це посмертне покарання для небіжчика, а ті, хто
його забув, у свою чергу караються довічно, оскільки душа померлого, згідно
вірувань, обурюється, шкодячи живим. Тому живі, побоюючись нещасть, роблять усе
можливе, щоб уникнути гніву пращурів [219, с. 254]. Історична свідомість є
продуктом досить пізнього періоду людської цивілізації. Тисячоліттями існували
культури з іншими уявленнями про час, але в усіх культурах було присутнє
шанобливе ставлення до пращурів: оспівана Конфуцієм синова шанобливість у
Китаї, культ предків в Африці тощо.
Сучасна людина живе у короткому відрізку часу свого життя, а архаїчна людина
жила за іншими мірками, вона відчувала зв’язок з вічністю. Її зневажливе
ставлення до індивідуального часу мало особливі причини. Не маючи уявлень про
індивідуальний час, людина мала уявлення про вічність. Життя людини коротке,
доступне для огляду, а його плинність сприймається часом як безглуздість. Ідея
вічності є онтологічним підґрунтям архаїчної свідомості та ідеї міфологічного
часу.
Самий міфологічний час є багатомірним і різноманітним, щодо нього існує багато
різних концепцій. Певна група теорій заперечує наявність ідеї часу в архаїчних
людей і стверджує, що головною ідеєю міфологічної культури є ідея вічності, яка
визначає й специфіку ціннісної детермінації, характерної цьому етапові життя
людей. До таких теорій належить концепція “вертикального мислення”
М.Ф. Федорова, концепція “космічної спрямованості” Х.Г. Абендрот, концепція
“надприродного” Леві-Брюля.
М.Ф. Федоров вводить поняття горизонтального й вертикального мислення,
відзначаючи обмеженість суто горизонтального мислення. Горизонтальне мислення —
це раціональне, причинно-наслідкове мислення. Йому передувало вертикальне
мислення, позачасовий вимір людської душі. Давні культи є феноменами
вертикального мислення, свідченнями звернення душі до неба, поклоніння вищому.
Як зазначав М. Бердяєв, “час, змальований у культі, є онтологічним,
парменидовим часом, що залишається завжди однаковим, незмінним і невичерпним”
[16]. Людські цінності завжди розташовані на вертикальній осі, адже вони
знаходяться поза часом.
Згідно гіпотезі М.Ф. Федорова, темпоральні уявлення людини мають позачасове
джерело, тобто ідея часу виникає з ідеї вічності. У праці “Горизонтальне
положення і вертикальне — смерть і життя” (1851 р.) він стверджував, що
уявлення про час є вторинними, тоді як уявленн
- Київ+380960830922