РОЗДІЛ 2. ДЖЕРЕЛА МИРОТВОРСТВА НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ: ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У
ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД (1945-1956 рр.)
2.1. Формування миротворчої діяльності в регіоні
Історія сучасного миротворства на Близькому Сході бере свої початок в1945 році
у зв’язку з загостренням конфліктної ситуації в регіоні, з якою зіткнулося
світове співтовариство після Другої світової війни. Однак виходячи з того, що
більшість з повоєнних конфліктів, через різні історичні обставини, сформувалися
ще в період між двома світовими війнами, то й тоді ж уперше постало питання й
про централізоване регулювання міжнародних суперечок.
Згідно з ухваленим на Паризькій мирній конференції Статутом Ліги націй,
будь-яка війна чи загроза війни повинна була викликати відповідні заходи,
"здатні дійсним чином відгородити мир націй [1]". Основні критерії підтримки
миру були визначені як реалізація національних інтересів членів організації та
протидія загрозам порушення стабільності в відносинах як усередині Ліги, так і
з державами, що не ввійшли до її складу [2]. Безумовно, близькосхідний регіон з
розподілом Османської імперії набув важливого стратегічного значення в
національних інтересах країн-переможниць, тож, відповідно, не міг не викликати
певних труднощів у розбудові повоєнної системи миру.
Історія пошуку миру на Близькому Сході в міжвоєнний період характеризується
розв’язанням трьох основних суперечностей: між союзниками про розмежування сфер
впливу на територіях Арабського Сходу; у відносинах між колоніальними
адміністраціями та місцевим населенням; а також між племінними, конфесійними та
національними (наприклад, арабами та єврейським ішувом) об’єднаннями. Кожна з
зазначених груп суперечностей має специфічні особливості, але вони мають і
загальні проблеми, які, так чи інакше, визначали політику Ліги націй в цьому
регіоні. Идеться, в першу чергу, про національне та територіальне
самовизначення народів Близького Сходу.
Основною умовою успішного розвитку колоніального панування на Арабському Сході
стала перспектива задоволення національних амбіцій арабського народу, що
знайшла відображення в угоді між британським верховним комісаром у Каїрі Г.
Мак-Магоном з правителем Мекки великим шерифом Хусейном ібн Алі аль-Хашимі [3].
У цій угоді закріплювалася домовленість про визнання союзною владою
незалежності арабів і створення ними держави. Наступні зміни до стратегічних
планів Великої Британії внесли зазіхання Франції, що змусило їх уже 1916 року
досягти згоди шляхом розподілу азіатської частини турецьких володінь
(див. карту А.2.1.1.) [4], залишивши арабам незначні територіальні володіння на
Аравійському півострові та обмежені політичні права.
Суперечки, що виникли між Англією та Францією, а також між союзниками та
арабами, набули подальшого розвитку в період встановлення повоєнного режиму
міжнародного контролю над Близьким Сходом [5]. Прагнення союзників по Антанті
зберегти свій вплив на арабські території колишньої Османської імперії та не
допустити там дисбалансу сил призвело до необхідності створення на її території
мандатної системи Ліги націй. Використовуючи ж політику протекторату на
Близькому Сході, британська та французька влада встановили контроль практично
над усією територією регіону.
Для управління територіями Близького Сходу Ліга націй видала чотири мандати: на
Палестину [6], на Трансйорданію [7], на Сирію та Ліван [8] і на Ірак [9].
Основними мандатаріями виступили Франція та Велика Британія (див.
карту А.2.1.2.). Суперечливість відносин, як між мандатаріями, так і між
мандатаріями та підмандатними народами виявилася вже в перші роки після
встановлення нового міжнародного порядку. Серія арабських повстань проти
англійської мандатної влади, що спалахнули в Іраку, Трансйорданії та Палестині
в 1920-1921 рр. [10], і наступна Каїрська конференція британських колоніальних
діячів на Близькому Сході [11] лише незначною мірою змінили умови британської
присутності в регіоні.
Відносини з державами Аравійського півострова (Хіджаз-Неджд та Ємен) складалися
практично за аналогічною схемою за єдиним винятком, що ці території вже мали
державну незалежність [12], а тому не ввійшли до складу мандатних відносин з
Великою Британією та Францією [13]. Однак, унаслідок особливого географічного
та стратегічного положення (близькість до Суецького каналу, прямий доступ до
Перської затоки та Червоного моря, їх енергетичний потенціал),
військово-політичний та економічний тиск на цю ділянку близькосхідного регіону
був не меншим. Використовуючи міжплемінну ворожнечу аравійських правителів та
територіальну невизначеність їхніх володінь [14], Велика Британія спромоглася
укласти низку угод (англо-єменську, ірако-недждійську тощо), які встановлювали
над ними воєнний та політичний контроль [15].
Таким чином, як відзначив у своєму дослідженні історії арабського народу
В. Б. Луцький, "звільнившись від турецького гноблення, араби не отримали
довгоочікуваної волі й потрапили в залежність від англійських та французьких
колонізаторів. Після світової війни в історії арабських народів розпочався
новий етап – етап боротьби проти англійського та французького імперіалізму за
повне національне звільнення арабських країн [16]". До того ж, крім втрати
незалежності для Арабського Сходу ситуація ускладнювалася також створенням у
Східному Середземномор’ї єврейської адміністрації [17].
Розв’язання питання про збереження мандату на арабські території та посилення
антиколоніального руху у регіоні, що супроводжувалося періодичними
загостреннями в відносинах між арабами та євреями (1929, 1937, 1936-1939) [18],
вимагало від англійської та французької влади вироб
- Київ+380960830922