РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ.
2.1. Концептуальні підходи в сучасній українській політичній психології та
роздуми про її предмет у працях вітчизняних дослідників
Традиційно дослідники теоретико-методологічних основ будь-якої науки завжди
починають свої наукові розвідування з наступних категорій: статус і понятійний
апарат, предмет і об’єкт, цілі та функції, завдання та перспективи, а також
актуальні проблеми і методи їх дослідження. В цьому розділі основним завданням
є визначення з наступними питаннями: що таке політична психологія? В чому
полягає предмет і об’єкт сучасної політичної психології? Які основні напрямки і
пов’язана з ними проблематика політико-психологічних досліджень на сучасному
етапі? Які методи використовують вітчизняні політичні психологи при дослідженні
сучасної проблематики?
Вітчизняна політична психологія як самостійна наука ще не оформилась, вона
знаходиться на проміжному етапі свого розвитку, в стадії становлення, яка
характеризується наявністю наукових протиріч і дискусій у культурно-історичному
і теоретико-методологічному плані. Останнім часом у товаристві політичних
психологів, та й не тільки серед них, з’явилась негативна тенденція щодо появи
певних ознак уповільнення темпів розвитку політичної психології в Україні. На
думку М.Слюсаревського [255], цьому є багато причин, головні з яких
несприятлива соціально-економічна і політична ситуація для наукової діяльності
як такової та поглиблення методологічної кризи психологічних наук в цілому. До
того ж не стабілізувався сам контингент українських політичних психологів. Всі
ці та інші важливі причини, безумовно, підривають і так не безхмарне
становлення української політичної психології.
До сучасних теоретико-методологічних проблем політичні психологи відносять
неусталеність поглядів науковців на специфіку політико-психологічного
дослідження, а саме невизначеність у розумінні таких феноменів, як природа,
поняття, предмет і методи політичної психології, її науковий статус і
категоріальний апарат. Підтвердження інституціалізації політичної психології,
виявлення і дотримання певних політико-психологічних закономірностей і
методологічних стандартів, розбудова інфраструктури політичної психології як
науки та інші важливі проблеми ще потребують певних активних зусиль з боку
політичних психологів-фахівців.
Підкреслимо, що політичний психолог-фахівець – це, перш за все, психолог, а не
виходець із політології, соціології чи номенклатури, який професійно займається
своїм ділом – об’єктивно відображає політико-психологічну реальність, а не
виявляє звичайну аматорську допитливість до відомих проблем. Сучасний
політичний психолог повинен бути референтним як по відношенню до політичної
еліти, так і до позаелітних груп – населення. До того ж, він не просто бере
участь у процесі прийняття стратегічних соціальнозначущих рішень, але й
звертається у своїй діяльності до суспільної думки. Отже, до політичних
психологів треба відносити тих, хто професійно аналізує сучасний
політико-психологічний світ. Незважаючи на те, що в рамках сучасного
суспільства важко провести жорстку межу між суто політичними психологами та
іншими дослідниками, все ж треба враховувати цю відмінність. Політичний
психолог має можливість підтвердити свій професійний статус безпосередньо через
вибори [165;С.34].
До речі сьогодні в політичній психології існує проблема професіональної
самоідентифікації політичних психологів. Самі українські вчені, що досліджують
політико-психологічну проблематику, вважають цю проблему однією з головних, яка
перешкоджає затвердженню вітчизняної політичної психології як науки і заважає
її успішному розвитку. Л.А.Найдьонова [170] визначає цю проблему як дефіцит
ресурсу рефлективності, зокрема, за параметрами організації колективного
процесу, усвідомлення вбудованих відносин, розвитку критичності. Ускладнюють
формування персональної ідентичності політичного психолога у професійному
психологічному середовищі стереотип поділу спільноти політичних психологів,
стереотип етичного конфлікту між професійною і політичною ідентичністю
політичного психолога, стереотип періодичності в діях спільноти.
Перші емпіричні розвідування проблем політичної психології [187, 75] саме
розвідування, оскільки повноцінними дослідженнями їх важко назвати, з’явились
на початку 90 років XX ст. У СРСР, у тому числі і в Україні, на методологічному
ґрунті соціальної психології та політології зароджувалась нова галузь
психологічного знання – політична психологія, батьками якої постали політика
(батько) і психологія (мати). Серед численної частини українських науковців
превалює тенденція до пояснення політико-психологічних феноменів з позиції
діяльнісного підходу. Найчастіше політична психологія трактується як наукова
дисципліна, яка виникла в результаті політизації психології та психологізації
політики.
З позиції діяльнісного підходу, засновником якого був психолог О.М.Леонт’єв
[135], предмет політичної психології полягає в політиці як особливої людської
діяльності, що володіє власною структурою, суб’єктом і спонукальними силами. З
точки зору внутрішньої структури, політика як діяльність складається з
конкретних дій, а останні – з окремих операцій. Діяльності в цілому відповідає
мотив, діям – окремі конкретні цілі, операціям – завдання, які дані в певних
умовах. Відповідно, усій політиці як діяльності відповідає узагальнений мотив
управління людською поведінкою (його оптимізації). Суб’єктом політики як
діяльності можуть виступати окремі індивіди (окремі політики), малі та великі
соціа
- Київ+380960830922