РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНА МОДЕЛЬ ЖИТТЄВОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ
Основне дослідницьке завдання даного розділу - розробити теоретичну модель
життєвої компетентності особистості. Ми виходимо з того, що зміст
компетентності у цілому визначається наявними в людини компетенціями. Навіть
етимологічно поняття “компетенція” є базовим щодо поняття “компетентність”.
Відповідно до словника іншомовних слів поняття “компетенція” означає: “[лат.
сompetentia приналежність за правом] – 1) коло повноважень якогось органу або
посадової особи; 2) коло питань, з яких дана особа має знання і досвід” [143,
с. 247], а поняття “компетентний” означає: “[лат. сompetens (cоmpetentis)
відповідний; здатний] – 1) той, що володіє компетенцією; 2) той, що знає,
розбирається у певній галузі” [143, с. 247]. Отже, життєва компетентність
особистості об’єктивно визначається тією сукупністю повноважень, котрими вона
наділена відповідно до свого буттєвого статусу як людина, особистість,
соціальний суб’єкт і суб’єктивно тим, наскільки вона обізнана і досвідчена щодо
особливостей людського життя в усіх його вимірах, наскільки вона здатна
відповідально і адекватно реалізовувати коло своїх повноважень як людина і
особистість, фахівець і громадянин тощо.
Теоретична модель життєвої компетентності особистості має співвідноситись з
людським життям у цілому, враховуючи усі його суттєві властивості та
багатовимірність. У першому наближенні життєву компетентність особистості можна
визначити як інтегративну якісну характеристику її здатності до продуктивної
життєдіяльності і життєздійснення. Такий підхід потребує конкретизації у
відповідній системі теоретико-методологічних принципів і положень, визначення
яких і стане предметом дослідження у першому підрозділі.
2.1. Теоретико-методологічні передумови концептуалізації життєвої
компетентності особистості.
Визначення теоретико-методологічних передумов концептуалізації життєвої
компетентності особистості слід розпочати з розкриття визначальних особливостей
людського життя. У найбільш загальному вигляді їх можна окреслити так.
Кожна людина з’являється в світі не за своїм бажанням. В цьому сенсі життя для
неї є певною даністю і заданістю. Навіть попри усі відміни у поясненнях того,
чому саме з'являється людина у світі, можна стверджувати, що життя для неї
постає як завдання. Причому, це завдання має певні антропологічно-родові,
історично-культурні і соціальні передумови. Кожна людина, як представник
людського роду, проживає своє життя відповідно до специфіки людського буття у
світі як такого. Вона з'являється у світі в певний історичний час, належить до
певної культури, проживає життя у певному соціумі. Звідси у життєвій
компетентності можна виділити метаантропологічний і соціокультурний структурні
виміри.
Крім того, людина не може жити просто повторюючи родові зразки (Е.Фромм). Життя
людини завжди має невід’ємний індивідуальний вимір. Ця властивість людського
життя глибоко розкривається Х. Ортегою-і-Гассетом. Його міркування можуть стати
важливою основою для виділення наступних двох вимірів життєвої компетентності
особистості – індивідуально-особистісного та ситуативного. Іспанський філософ
виділяє такі суттєві особливості людського життя:
“Перше. Людське життя, у власному, первісному сенсі, є життя кожного окремо,
яке побачене із середини самого себе, а отже, завжди – моє, особисте життя.
Друге. Сутність життя в тому, що людина, незрозумілим для себе чином, вимушена,
щоб не загинути, постійно робити щось у якихось певних обставинах – назвемо це
обставинністю життя, - враховувати ці обставини.
Третє. Обставини завжди надають нам різноманітні можливості дій, а отже, буття.
Це примушує нас, бажаємо ми того чи ні, скористуватися своєю свободою. Ми
вільні по примусу. Завдяки цьому життя – довічне перехрестя і постійний сумнів.
Кожну мить ми повинні обирати: що зробимо ми через хвилину. Тому кожний
постійно стоїть перед вибором свого способу дій, а отже – буття.
Четверте. Життя - невідчужуване. Ніхто не може взяти на себе працю визначити за
мене мій спосіб дій, включаючи мої страждання, оскільки біль, яка настигає мене
ззовні я повинен прийняти сам. Моє життя, таким чином, є постійна і неминуча
відповідальність перед самим собою. Необхідно, щоб те, що я роблю – а отже
думаю, відчуваю, полюбляю, - мало би смисл, причому ясний смисл для мене.
Якщо ми об‘єднаємо усі ці властивості…то з‘ясується, що життя завжди означає
особистість, обставини, невідчужуваність та відповідальність” [113, c. 273].
Виходячи з цих міркувань можна виокремити наступні онтологічні параметри
життєвої компетентності людини. Оскільки людина не може жити просто повторюючи
родові зразки і її життя завжди має невід’ємний особистісний вимір, то поняття
життєвої компетентності доцільно застосовувати як характеристику спроможності
людини бути особистістю і жити як особистість. Звідси визначальними складовими
життєвої компетентності, осягнутої в її універсально особистісному вимірі, є
здатність до самовизначення і самоздійснення, до відшукання і реалізації свого
покликання і призначення.
Виходячи із визнання “обставинності” життя, у життєвій компетентності
особистості можна зафіксувати другу невід’ємну складову – здатність адекватно
реагувати на обставини життя і знаходити адекватні рішення у конкретних
життєвих ситуаціях. У цьому міститься універсально ситуативний вимір життєвої
компетентності особистості.
Враховуючи третю виокремлену особливість людського життя, у життєвій
компетентності особистості можна зафіксувати ще одну універсальну складову – це
здатність до вчинку, до самостійного життєвого вибору на особисту
відповіда
- Київ+380960830922