РОЗДІЛ 2
Науково-методична спадщина О. М. Щербини
в галузі теорії і практики освіти сліпих. 91
2.1. Особливості психічного розвитку сліпої людини,
викладені в роботі О. М. Щербини “Сліпий музикант Короленка
як спроба зрячих проникнути в психологію сліпих
(в світлі моїх власних спостережень) ”. 91
2.2. О. М. Щербина про спільне навчання сліпих дітей зі зрячими 122
2.3. Діяльність О. М. Щербини у розвитку питань
кадрового забезпечення освіти сліпих. 136
2.4. Міжнародне визнання внеску О. М. Щербини
у розвиток тифлології та його значення для сьогодення і перспектив Української
корекційної педагогіки. 147
Висновки до другого розділу 165
ВИСНОВКИ 167
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 173
ДОДАТКИ 195
ВСТУП
Соціально-економічні, політичні та культурні процеси, які відбуваються в
Україні упродовж останніх десятиліть, національне відродження нашої держави за
роки незалежності безпосередньо торкнулися й галузі освіти. Переосмислення
пріоритетів загальнолюдських цінностей, ставлення до дитини як до найвищої
соціальної цінності, розвиток демократичних інститутів, гуманізація,
реформування національної системи освіти на демократичних засадах, оновлення її
змісту та структури, нові освітні вимоги – все це ознаки освіти сьогодення.
Завдання сучасної школи на сучасному етапі, висвітлені у найважливіших законах
та положеннях у галузі загальної та спеціальної освіти (Закон про освіту
(1991), державна національна програма “Освіта”: Україна ХХІ століття (1994),
Положення про середні загальноосвітні навчально-виховні заклади (1993),
Концепція спеціальної освіти осіб з фізичними та психічними вадами в Україні на
найближчі роки та перспективу (1996), Державний стандарт спеціальної освіти
(2000), Положення про спеціальну загальноосвітню школу-інтернат (школу, клас)
України для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку (1994) та ін.)
передбачають перетворення всієї системи освіти, зокрема спеціальної відповідно
до вимог, які ставить до школи суспільство на сьогоднішній день.
Складний процес розбудови сучасної української освіти неможливий без урахування
вже напрацьованого вітчизняного та зарубіжного педагогічного досвіду.
Інноваційні процеси, характерні для сучасної освіти, привертають увагу до
історії розвитку педагогічної думки в Україні.
В сучасній незалежній Україні збільшився інтерес до історико-педагогічних
проблем. Ознайомлення з минулим, його вивчення, конструктивно-критичний аналіз
дає змогу осмислити загальну картину історико-педагогічного процесу в Україні
як цілісного багатогранного явища, відтворити розвиток вітчизняної історії
педагогіки, що багато років була лише фрагментом у загальносоюзному контексті.
Такі тенденції поширюються й на спеціальну освіту, зокрема на корекційну
педагогіку. Кожна галузь знань розвивається й удосконалюється, спираючись на
попередні здобутки, враховуючи досягнення і помилки минулого. Тож вивчення
історії виникнення й розвитку корекційної педагогіки, великого досвіду навчання
та виховання осіб з психофізичними вадами надзвичайно важливі для подальшого
удосконалення української спеціальної освіти загалом.
Роботи провідних українських вчених В. І. Бондаря [269], І. Г. Єременка [295],
В. М. Синьова [334], В. В. Тарасун [360; 363], М. Д. Ярмаченка [409] стали
методологічною основою сучасних досліджень в корекційній педагогіці.
Важливого значення набуває переосмислення й об’єктивне висвітлення надбань
історико-педагогічної науки, творче використання національного освітнього
досвіду, сконцентрованих переважно у теоретичному доробку видатних
культурно-освітніх діячів і педагогів минулого.
Так, ознайомлення зі спадщиною класиків дефектології допомагає виробити
правильне ставлення до вирішення багатьох питань, дає можливість критично
використовувати досвід минулого в сучасних умовах, простежити генезис багатьох
проблем корекційної педагогіки.
Завдяки дослідженням В. І. Бондаря, Е. П. Грози, В. В. Золотоверх,
Н. В. Єфіменко, В. О. Кобильченка, М. О. Супруна, М. Д. Ярмаченка та ін.
відновлюються імена та висвітлюється діяльність Р. М. Боскіс, А. М. Гольдберг,
О. І. Дячкова, І. Г. Єременка, Н. Ф. Засенко, С. О. Зикова, К. Ф. Лейка,
І. С. Моргуліса, І. О. Сікорського, І. П. Соколянського, О. Й. Теплицької,
К. М. Турчинської та багатьох інших, які розбудовували вітчизняну корекційну
педагогіку [271; 286; 296; 297; 327; 336; 410].
Високий інтерес до спадщини дефектологів минулого пов’язаний з прагненням
дослідників знайти у минулому витоки провідних наукових ідей сучасності,
потребою переглянути і переоцінити у світлі даних сучасної науки концепції і
теорії тих часів.
Дослідження історії тифлопедагогіки в Україні мали епізодичний характер і
стосувались переважно встановлення хронологічної послідовності подій,
пов’язаних з відкриттям спеціальних навчальних закладів для дітей з вадами зору
та проведення заходів, конференцій, що мали доленосний характер для розвитку
науки і практики [287; 333]. Проте цілісний, науково-обґрунтований підхід до
вивчення української тифлопедагогічної теорії і практики на різних етапах має
особливе значення для удосконалення і подальшого поступу цієї галузі
спеціальної педагогіки. Назріла нагальна потреба вивчення, осмислення й
узагальнення основних теоретичних і методичних засад навчання і виховання дітей
з вадами зору, які розроблялися та втілювалися в освітню практику. Це зумовлює
необхідність глибокого вивчення та ґрунтовного аналізу наукового доробку
вітчизняних учених-тифлопедагогів.
Великого значення для розвитку тифлопедагогіки як науки мали інтраспективні
дослідження самих сліпих. Так, майже всі дослідження з тифлопсихології
наприк
- Київ+380960830922