Вы здесь

Автор і герой у прозі Анатолія Дімарова: еволюція взаємодії (компаративний аспект).

Автор: 
Щербакова Тетяна Олексіївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
3406U004771
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Парадигми усвідомлення авторства

2.1. А. Дімаров і лірична проза 60-х років ХХ ст.
Осмислення того, якого рівня художні відкриття явила для української літератури
проза А.Дімарова на рубежі століть можливе, на наш погляд, лише за умови
системного погляду на ті оповіді письменника, що набули визначення
„автобіографічних”, а саме: „На коні й під конем” (1971р.), „Прожити й
розповісти. Повість про сімдесят літ” (1997 р.), „Поема про камінь” (1999 р.).
На зв’язок між ними вказав і сам письменник у „Прожитому ...”, немов
упереджуючи критику: „...я уже писав про власне дитинство: сорок років тому
(Боже, як летить час!) видав „Через місточок”, згодом „Блакитну дитину”, а ще
пізніше „Маскуліна, фімініна, нойтра” ..., нашкрябав „Ать-два!”...Але совість
не дозволяє мені повторювати написане й видане, тому в оцих своїх спогадах
писатиму лише про те, що не ввійшло до згаданої книжки” [110, 44]. У такий
спосіб А.Дімаров акцентував необхідність відновлення поєднувальних внутрішніх
зв’язків літератури від 50-70-х до 90-х років. Письменник відчув у тому
необхідність, оскільки критикою 90-х років, більшою мірою постмодерністським
поколінням, ці періоди були розведені. Покоління 90-х років, як відомо, різко
відмежувалось не лише від радянської літератури як такої, але й від її набутків
60-х років, до того ж у тій сфері, яка вважалась її вершинним досягненням, а
саме – в етико-інтелектуальній проблематиці. Саме в ній вбачалось те підґрунтя,
на якому будуть вибудовуватись майбутні шляхи розвитку української літератури.
Але, вкажемо ще раз, розмежування поколінь було підкреслено увиразненим. Саме
поколінь, позицій, особливо щодо етичної категорії шістдесятників, але не
літературних періодів. Розмаїття постмодерністських поглядів на літературу аж
до повного ігнорування її історії як такої, що стрімко ввійшло у свідомість
творчої молоді, не менш динамічно і згасло. Слушною у зв’язку з цим є думка
відомого літературознавця М.Наєнка, який у своїх роздумах про періодизацію
української літератури ХХ ст. вказав на необхідність „розрізняти щонайменше
чотири українських літератури” [111, 4]. Серед них ним виокремлюється
„література соцреалістична (перша), література опозиційна до неї у материковій
Україні (друга), література українського зарубіжжя (третя) і література
пострадянська (четверта)”. Очевидно, сумнів з приводу понятійної визначеності –
„літератури” чи „періоди єдиної літератури” – виникав. Тому перед науковцем і
постало питання: чи „різні це літератури?” Розмірковуючи над ним, він дійшов
висновку, що заслуговує на особливу увагу: „Мабуть, ні. Вони різні лише за
духовною заангажованістю, а предмет художнього осмислення в них один – єдиний:
українська людина як частина світового космосу, або, кажучи модніше, як
інтертекст”. Цілісність літератури, на думку М.Наєнка, і з чим не можна не
погодитись, чітко проглядається саме тепер, коли „перебиті радянською
псевдонаукою хребці тих літератур нині, здається, почали зростатися, і стає
очевидним, що нарешті треба мати справу з літературою єдиною” [111, 4]. Додамо
лише до цієї важливої думки, що справа, напевно, не в „радянській”, а в
„псевдонауці” як такій, що, на жаль, побутує за будь-яких часів, свідченням
чому є і наше демократичне сьогодення.
З часом на необхідність цілісного погляду на літературний процес другої
половини ХХ ст. неодноразово буде вказувати і В.Дончик як голова
науково-редакційної комісії для створення академічної „Історії української
літератури” в 10-ти томах. Акцентуючи такий підхід до літератури 40-80-х років,
науковець зазначає: „Українська література 40-80-х рр. дає підстави для
„допоміжного залучення” з метою виразнішого і об’ємного виявлення тенденцій
літературного процесу – і генераційного виміру „Плюс”, а не „замість”. Адже
сповідуємо інтегрованість підходів, вимірів, інтерпретаційних технік, „полі-”,
а не „моно-” методологія має характеризувати нашу „Історію...”. Справді:
„фронтове” покоління – „шістдесятники” – „сімдесятники” – „вісімдесятники” –
окреслюються за своїми творчими домінантами й відмінностями, хай не розграфлені
„жирними лініями”, з розгалуженнями, переплетеннями, безумовними схожостями з
іншими поколіннями, вони різняться в загальному процесі ....(підкреслено нами –
Т.Щ.). Підкреслюючи те, що мало ввійти в „Історію...” і те, що залишалось за її
фоном, чи ввійшло як візерунок на фоні – все те є цілістю 40-80-х рр.” [112,
152].
Не менш переконливими аргументами щодо цілісного підходу до осягнення
літератури 50-90-х років є позиції відомих письменників. Так, Ю.Мушкетик
вважає, що саме на початку нового століття слід повернутись до перевидання
роману „Біла тінь”, написаного у 1972-1974 рр., опублікованого в журналі
„Вітчизна” і підданого „нищівній ідеологічній критиці”. Свої наміри письменник
пояснює так: „...захотілося мені хоч якоюсь мірою вернути роману його
„первозданність”. ... Може, сьогодні декому видадуться смішними оті колишні
бар’єри, заборони, бо нині можна вільно говорити, й писати, й мислити. А
тоді... Я спізнав усе те на собі в двох іпостасях: як автор і як редактор
журналу „Дніпро” [113, 6].
У полі зору критики і творчість П.Загребельного. Так, М.Слабошпицький,
підкреслюючи ту органічність, з якою метр української прози вписався в
сучасність, зазначив: „Якщо шістдесяті-вісімдесяті роки – той період, коли
Загребельний був законодавцем моди і погоди в історичному романі, де його
„Диво”, „Євпраксія”, „Роксолана” та „Я, Богдан” побили всі рекорди популярності
української книжки, то ось уже два десятиліття Загребельний пише, здебільшого