Вы здесь

Організаційно-методичні засади моніторингу інвестиційної діяльності

Автор: 
Пенькова Оксана Георгіївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
3406U004776
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
Методичне забезпечення системи моніторингу інвестиційної діяльності
2.1 Інформаційні потреби учасників регіонального інвестиційного ринку, як
суб’єктів моніторингу інвестиційної діяльності
Відсутність довгострокової державної програми щодо економічного, і як основної
його складової, інвестиційного розвитку, наявність необґрунтованих політичних
рішень у суто економічних питаннях, відсутність мотивації органів влади на
місцях до самостійних економічних ініціатив деструктивно впливають на розвиток
української економіки. Внаслідок дії зазначених факторів тенденції економічного
зростання у 2000–2004 році виявилися нестійкими, про що засвідчило падіння
темпів зростання валового внутрішнього продукту у 2005 році.
Фундаментом довгострокового й стійкого розвитку економіки України може й
повинен стати інноваційно-інвестиційний процес, що поєднує такі підсистеми:
науку, техніку, економіку, інвестиції, підприємництво. Аналіз сучасного стану
економіки дозволяє зробити висновок про відособлене функціонування перелічених
підсистем і про недостатній ступінь їхнього залучення для вирішення проблеми
стійкого зростання економіки. Тому проблема потребує, з одного боку – розвитку
зазначених підсистем як таких і, з іншого – забезпечення розвитку їхньої
взаємодії.
Одним із стратегічних системоутворювальних напрямків пожвавлення
інноваційно-інвестиційного процесу є підвищення ступеня й ефективності
інформаційної взаємодії в рамках цього процесу. У широкому розумінні під
інформаційною взаємодією слід розуміти сукупність науково-виробничих,
соціально-економічних, правових, морально-культурних та інших відносин з
приводу виробництва, поширення й використання інформаційних ресурсів. Потрібно
зазначити, що поняття, яке наводиться у цьому визначенні, «інформаційний
ресурс» не є усталеним терміном у науковій літературі. На підтвердження
сказаного доцільно процитувати одного з піонерів-дослідників проблеми
використання інформаційних ресурсів Г.Р. Громова: «...Коректна постановка
питання про кількісну оцінку цих ресурсів та їхній зв'язок з іншими
економічними категоріями ще очікують розробки й вимагатимуть, напевно, тривалих
спільних зусиль фахівців і вчених всіляких галузей знань» [22, с. 46].
Про недостатню дослідженість сутності інформаційних ресурсів свідчить кількість
визначень зазначеної категорії, число яких перевищує кілька десятків. Фахівці
різних галузей знань, певним чином причетні до проблем інформатизації
суспільства, створення інформаційних технологій, інформатизації управління,
формування ринку інформаційних послуг тощо, дають власне розуміння сутності
інформаційного ресурсу. До теперішнього часу сформувалося три підходи до
визначення сутності інформаційного ресурсу: технократичний, економічний і
загальноцивілізаційний.
Типовим прикладом реалізації технократичного підходу розкриття сутності
інформаційних ресурсів є визначення інформатизації, запропоноване авторами
Концепції національної програми інформатизації: «сукупність взаємопов’язаних
організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних,
виробничих процесів, спрямованих на створення умов для задоволення
інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на підставі
створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж ресурсів та
інформаційних технологій, побудованих на основі застосування сучасної
обчислювальної та комунікаційної техніки [57]. Не можна не погодитись з В.С.
Куйбідою, який критикує таке визначення, зазначаючи, що: «це дещо спрощене
розуміння поняття інформаційного ресурсу – наріжного каменя інформатизації.
Так, за аналогією можна назвати рослину прости механічним набором клітин» [61,
с. 36].
Економічний підхід до розкриття сутності інформаційного ресурсу демонструє Б.С.
Єлепов [40, с. 38], який пише: «Інформаційними ресурсами будемо називати
результати інтелектуальної діяльності вчених, фахівців та інших працівників, що
потенційно придатні відразу або після відповідної обробки для використання в
суспільному виробництві при досягненні конкретних цілей економічного й
соціального розвитку». Більшою мірою економічний підхід реалізований у
визначенні, даному у навчальному посібнику за редакцією М.Г. Чумаченка [39, с.
128], за яким: «інформація є одним із ресурсів, який може накопичуватись,
реалізуватися, поновлюватися, є придатним для колективного використання та (на
відміну від інших ресурсів) у процесі споживання не втрачає своїх якостей.
Інформація – це головний елемент будь-якої функції управління. Володіння
повною, достовірною, актуальною та оперативною інформацією уможливлює отримання
ринкових переваг, знижує фінансовий ризик, ефективно підтримує прийняття
рішень». Безумовно, нагромадження й використання інформаційних ресурсів стає
провідним фактором у системі продуктивних факторів сучасного суспільства. Ще в
середині позаминулого століття К. Маркс показав, до якого ступеня загальне
суспільне знання перетворилося в безпосередню продуктивну силу [72, с. 215].
Дійсно, в сучасних умовах наукове знання та інформаційні ресурси стають
головним ресурсом економіки. Пріоритети все більш і більш зміщуються від
власності і капіталів до наукових знань та інформації [35].
Під інформацією розуміємо відповідно до Закону України «Про інформацію»
документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, які
відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому середовищі [45].
Визнання значущості впливу інформаційних ресурсів на ефективність
виробничо-економічної діяльності визначило виникнення нових п