Вы здесь

Англо-російське протистояння у Середній Азії та Афганістані в 1907-1922 рр.

Автор: 
Ширяєв Михайло Валерійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U005026
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2.
ВИТОКИ АНГЛО-РОСІЙСЬКОГО СУПЕРНИЦТВА У СЕРЕДНІЙ АЗІЇ ТА АФГАНІСТАНІ
Англо-російська боротьба за контроль над Середньою Азією та Афганістаном
фактично розпочалася на початку ХІХ ст. та тривало у відкритій чи прихованій
формі аж до середини ХХ ст. Виникнення конфлікту було пов’язано із зіткненням
двох зустрічних потоків експансії – з півночі російського і з півдня
британського.
На початковому етапі експансії в Азії Англія використовувало торговельні
компанії. В Індії з 1600 р це була Англійська Ост-Індська компанія, у тому ж
році вона отримала Хартію на право ведення монопольної торгівлі з країнами, що
розташовані на схід від мису Доброї Надії [155, c. 41]. Надалі компанія
користувалась широкою підтримкою з боку держави, яка надала їй широке коло
повноважень і прав, а саме: ведення монопольної торгівлі на Сході, утримання
власної армії та військового флоту, оголошення війни та укладання миру в Індії.
На середину ХVІІІ ст. вона зайняла провідне становище серед інших ост-індських
компаній європейських країн [155, c. 42]. Акт про управління Індії 1773 р. та
його продовження в 1784 р. надав значний імпульс експансії Британії на
півострові Індо стан, перетворивши Ост-Індську компанію на слухняний інструмент
британського уряду [334, c. 16]. Саме с цього часу її володіння у Індії почали
стрімко розширюватись за допомогою військ та флоту Її Величності.
Першою державою, яка зрозуміла, що Індійські володіння є „ахіллесовою п’ятою”
Великої Британії, була Франція. Вона ж розпочала втілювати в життя під час
війни з нею план військового вторгнення до Індії.
У грудні 1800 р. першим консулом Франції Наполеоном Бонапартом (1769–1821)
імператору Росії Павлу І (1754–1801) був запропонований проект спільної
франко-російської воєнної експедиції в Індію. Проте російський монарх вирішив
самотужки таємно здійснити план „індійського походу”. У рескрипті Павла І до
отамана війська Донського генерала від кавалерії В.П. Орлова (1745 – 1801) від
12 січня 1801 р. зазначалося, що „треба їх самих атакувати і там, де удар їм
може бути найвідчутнішим і де менш очікують. Заклади Індії найкраще для цього”
[43, c. 27]. Метою експедиції було визначено знищити англійські торгові
факторії, а залежних від британців махараджів „звільнити та ласкою привести
Росії в ту ж залежність, у якій вони в англійців, і торг обернути до нас” [43,
c. 28]. Крім цих доручень, Павлом І на експедицію покладалось завдання
завоювати Бухарський емірат, „щоб китайцям не дістався” [43, c. 29] та
визволити російських полонених з Хівинського ханства [43, c. 29]. Дійсно,
протягом кінця ХVІІІ ст. – першої пол. ХІХ ст. над державами Середньої Азії
нависала загроза вторгнення військ Цинської імперії, а російські торговці у
Киргиз–Кайсацькому степу, та поселенці Оренбурзької губернії зазнавали нападів
озброєних загонів, яким протекціонували володарі Хіви. Тому, з одного боку,
таке завдання було доволі виправданим, а з іншого віддаючи такий наказ,
російський імператор до кінця не усвідомлював масштабів операції.
Майже за місяць В.П. Орлов відрапортував, що зі станиць виступило всього 22 507
чоловік війська [43, c. 32], але козацьким загонам не вдалося навіть досягти
Середньої Азії. Після вбивства Павла І його спадкоємець Олександр І послав
генералу В.П. Орлову рескрипт від 12 березня 1801 р., у якому наказував „ ...
зі всіма козацькими полками, що слідують зараз з Вами по таємній експедиції,
повернутися на Дон та розпустити їх по домівках” [43, c. 34]. Хоча „індійський
похід” і не увінчався успіхом, проте він створив у майбутньому прецедент для
звинувачень британцями Росії в тому, що „загроза” Британській Індії з її боку
має глибоке історичне коріння. Зміна зовнішньополітичного вектора
Санкт-Петербурга не вплинула на плани Наполеона, який не полишав думки
здійснити воєнну експедицію у Індію. В 1807 р. він направляє військову місію на
чолі з генералом Гарданом до перського шаха головною метою якої було схилити
останнього до спільного виступу проти Індії [53a, c. 52].
Розглядалося два можливих маршрути походу на Індію. Перший передбачав доставити
на кораблях французький експедиційний корпус з порту Алеппо до Александретти,
звідки здійснювати рух на з’єднання з перською армією та разом з нею вирушати
до індійських кордонів. За другим, більш довгим варіантом, планувалось
відправити французьке двадцятитисячне військо морським шляхом через мис Доброї
Надії й висадити його на узбережжі Перської затоки [53a, c. 54]. Вибір маршруту
залежав від тих результатів, яких досягне місія Гардана. В ідеальному варіанті
він повинен був укласти військово-політичний союз з Османською Портою та
Персію, який забезпечував безперешкодне просування армії Франції до Індії
територіями цих країн. [53a, c. 56]. Також генерал мав вступити в переговори з
маратхськими князями, щоб дізнатися, наскільки вони зможуть підтримати
французьких вояків в Індії [53a, c. 56]. Офіцери місії повинні були забезпечити
технічний бік майбутньої експедиції, тобто провести рекоґніцію місцевості,
надати допомогу при будівництві фортифікаційних споруд на індійському кордоні,
розпочати реорганізацію перської армії[53a, c. 55].
Подальша війна в Європі та російська компанія 1812 р. завадили французькому
імператору здійснити цей план. Саме з початку ХІХ ст. Англія почала серйозно
ставитися до дій європейських країн на Середньому Сході. Демонстрацією такого
ставлення стала відправка до Афганістану в 1808 р.[281, c. 55] (за іншими
даними – у 1809 р. [334, c. 20] посольства для протидії французьким намірам на
Середньому Сході на чолі з представником індійської колоніальної адміністрації
М. Ельфінстоном. Але йом