Ви є тут

Моральний вимір свободи.

Автор: 
Рохман Богдан Михайлович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2006
Артикул:
0406U005225
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
МОРАЛЬНИЙ ЗМІСТ ФОРМ ПРОЯВУ СВОБОДИ
2.1. Моральнісні передумови свободи волі
Слід зазначити, що свобода проявляється у різних формах. Однією з них є воля.
Під свободою волі завжди розумілася незалежність від усього сплетіння причинно
зумовлених залежностей зовнішнього світу, здатність діяти всупереч тиску всієї
маси зовнішніх обставин. Це, на думку російського філософа Е.Іл’єнкова, –
негативне визначення, позитивне ж – „свобода волі визначається як здатність
вибудовувати свої дії у відповідності з метою (на відміну від “причини”)” [67,
69]. Воля – це втілення і прояв свободи. Вона, у свою чергу, має безліч вимірів
і виявів. Однак усі вони своєрідним чином кореспондують позитивному і
негативному змісту свободи.
В історії філософії можна виділити два основних способи дедукції поняття
свободи волі. Перший зводиться до аналітичної дедукції поняття свободи волі із
самого поняття волі як здатності розуму до самовизначення і породження
особливої причинності (напр., Аристотель, Тома Аквінський, Г.Гегель). Другий -
постулює свободу волі як незалежність від зовнішньої (природної або
божественної) причинності й, у силу цього, як здатність до самовизначення (від
Платона і стоїків через Августина й велику частину схоластів до І.Канта). Для
другого способу існують два різновиди обґрунтування. По-перше, теодицея (відома
з часів Платона і завершена Г.Ляйбніцем), де свобода волі використовується для
доказу невинності божества у світовому злі. По-друге, свобода волі
розглядається як керована розумом, що творить моральний закон.
Грецька моральна рефлексія зародилася всередині універсальної космологічної
парадигми, що дозволяла пояснювати моральний, соціальний і космічний порядки
один через одного: моральність виступала як одна з характеристик включеності
індивіда в космічні події. Закон космічної відплати, що виступав у вигляді
фатуму, або долі, виражав ідею імперсональної компенсаторної справедливості
(чітко сформульовану, напр., Анаксимандром): принципове значення має не
суб'єктивна провина, а необхідність відшкодування збитку, нанесеного порядкові
будь-яким винуватцем або причиною. В архаїчній і передкласичній свідомості
домінує теза: відповідальність не припускає свободу волі як неодмінну умову.
Сократ і Платон відкрили нові підходи до проблеми волі й відповідальності:
зобов'язання більш стійко пов'язується з довільністю рішення і дії. Моральність
розуміється ними як епіфеномен вищого морального блага, а воля — як здатність
до добра. Платон писав, що сутність свободи волі лежить у свободі вибору
божественного духу. Проте неправильно обмежувати свободу волі тільки доброю
волею. Часто трапляється, що людина знає добро, а обирає зло. Свобода волі
виражається чітко в рівних можливостях для людини обирати між добром і злом.
Аристотель же відповідав, що проблема свободи волі – це не питання про те, чи
може людина вибирати або передбачати різні можливості, це питання про те, чи
можливо для неї зробити вибір інакше, ніж вона зробила.
Відповідальність у Платона ще не стала повною мірою моральною категорією, але
вже і не залишається тільки проблемою порушення космічного порядку: людина є
відповідальною тому, що має знання морально-належного. Доброчесність дії
ототожнюється з її розумністю – ніхто не згрішить добровільно. З потреби
виправдати божество Платон розробляв першу теодицею: кожна душа сама вибирає
свій жереб і несе відповідальність за вибір. Однак воля для Платона міститься
не в автономії суб'єкта, а в аскетичному стані (у причетності до знання й
умоосяжного вищого блага). Платонівська теорія була перехідним етапом від
архаїчних схем до Аристотеля, з яким пов'язаний важливий етап осмислення
свободи волі: розуміння вольового як самовизначення розуму, що дозволяло
говорити про спонтанність сваволі й аналітично виводити поняття про
незалежність рішень розуму з поняття про саме рішення; визначення добровільного
як такого, що від нас залежить, і вказівка на безумовний зв'язок зобов'язання з
добровільністю вчинку. Розум уперше розуміється як джерело специфічної
причинності, відмінної від інших видів — природи, необхідності, випадку,
звички; довільне — як те, причина чого знаходиться в самій дії, або те, що від
нас залежить: зобов'язання має сенс тільки у відношенні розумно-довільних дій.
Поняття „провини” одержує, таким чином, суб'єктивно-персональний зміст.
Аристотель пропонував розрізняти два моменти: з одного боку, людина вільна в
своїх діях, у виборі вчинків, з іншого, – не вільна у виборі істинної мети,
оскільки остання вроджена. Тут, за зовні красивими поглядами, приховується
підводне каміння аристотелівського вчення. Їх тонко помітила В.Голубенко:
„...оскільки лише ті люди, яким вроджені істинні цілі, володітимуть прекрасним
і досконалим, а ті, що не володіють природженими якостями і чеснотами, ніякими
шляхами набути їх не можуть, оскільки від народження одним суджено
насолоджуватися і керувати, а іншим – підкорятися і страждати” [60, 9-10].
Аристотель окреслив майбутнє значення термінів: „воля”, „вибір” („рішення”),
„довільне”, „ціль” і т.д. Висновки Аристотеля винятково продуктивні, але
переважно подаються в соціальному контексті (мораль вільних громадян).
Стоїки очистили метафізичну серцевину проблеми від соціального нашарування і
впритул підійшли до поняття чистої автономії суб'єкта. Їх тео- або, радше,
космодицея розвивала ідеї Платона: якщо зло не може бути властивістю космічної
причинності, воно виникає від людини. Тому воно вимагає незалежності морального
рішення від зовнішньої причинності. Єдине, що від нас залежить, — наша згода
прийняти або відкинути те або інше уявлення; на