РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ
ДІЯЛЬНОСТІ БАГАТОНАЦІОНАЛЬНИХ КОМПАНІЙ
В КРАЇНАХ-ЧЛЕНАХ РЕГІОНАЛЬНИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ОБ'ЄДНАНЬ
2.1 Правове регулювання діяльності багатонаціональних компаній на території Європейського Союзу
Право ЄС - це унікальний правовий феномен, який виник у результаті розвитку європейської інтеграції і є результатом реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського союзу (ЄС). Правова система ЄС знаходиться на стику міжнародного та внутрішньодержавного права країн-членів Союзу і характеризується самостійними джерелами та принципами.
Система джерел права ЄС включає дві групи актів - акти первинного права та акти вторинного права. До першої групи відносяться усі установчі договори ЄС, які за своєю юридичною природою є міжнародними договорами. У першу чергу це Паризький договір про заснування ЄОУС 1951 року, Римський договір, що засновує Європейське співтовариство 1957 р., Римський договір, що засновує Євратом 1957р., Маастрихтський договір про Європейський Союз 1992 р., а також міжнародні договори, які їх змінюють чи доповнюють: Брюссельський договір, що засновує єдину Раду та єдину Комісію європейських співтовариств (Договір про злиття) 1965 р., Бюджетні договори 1970 та 1975 рр., Єдиний європейський акт 1986 р., Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський Союз 1997 року, Ніццький договір 2001 р., який вносить чергові зміни до установчих догорів Союзу та деякі інші. Будучи одвічно міжнародними, згадані договори набули характеристики державного (конституційного) права ЄС. Норми які містяться в цих актах, мають вищу юридичну силу відносно всіх інших норм ЄС, які містяться в актах вторинного права.
Акти вторинного права - це акти, які видаються інститутами Союзу, а саме: постанови ("Regulations"), директиви ("Directives"), рішення ("Decisions") і т.п. Постанови - це акти, які згідно з положеннями Римського Договору, видаються Радою Міністрів ЄС (РМ) та Європейською Комісією (ЄК) і мають пряме застосування на всій території ЄС. З моменту їх видання, постанови стають частиною внутрішнього права ЄС. Директиви - це правові акти, які також можуть видаватися РМ та ЄК. Але такий акт "має обов'язкову силу для досягнення результатів у країні-члені, до якої він адресований, але національна влада зберігає за собою вибір форми та методу його застосування". Таким чином, на відміну від постанови, директива не має прямої дії і вимагає від країни-члена прийняття певних заходів. При цьому нормативні акти держави не повинні відбивати текст директиви, а мають створити умови для її виконання. Рішення - це окремі акти ЄК, які пов'язані з конкретними діями фізичних або юридичних осіб або країн-членів ЄС. Вони є обов'язковими для їх адресата і не вимагають додаткових заходів з боку національних органів.
Слід зазначити, що за межами виключної юрисдикції ЄС застосовується принцип субсидіарності, який був викладений у Протоколі "Про пропорціональність та субсидіарність" до Амстердамського Договору. Сутність цього принципу полягає у тому, що правове регулювання на рівні європейських інтеграційних об'єднань здійснюється лише у тому випадку, якщо для досягнення поставленої мети та завдань необхідні колективні зусилля країн-членів ЄС. Якщо ж рішення може бути здійснено на національному рівні, воно повинно знаходитися у віданні країн-членів. Протокол також містить положення, згідно з яким співтовариства і ЄС не повинні виходити за межі встановленої юрисдикції, а їх інститути мають здійснювати лише ту компетенцію, яка належить їм на основі договорів.
Політика ЄС в сфері регулювання прямих закордонних інвестицій багатонаціональних корпорацій формувалася під впливом процесу західноєвропейської інтеграції, яка із самого початку розглядалася як основа і передумова формування могутніх європейських БНК, здатних конкурувати з американськими та японськими корпораціями. І ця мета, завдяки створенню ефективної системи правового регулювання інвестиційної діяльності, вже досягнута - Європейський Союз є найбільш привабливим об'єктом для прямих закордонних інвестицій БНК - так лише за 2003-2005 роки ЄС отримав майже 976 млрд. дол. ПЗІ, США - 224 млрд., Японія - лише 23 млрд. ?95?.
Механізм правового регулювання ПЗІ БНК в ЄС почав формуватися з укладання у 1957 році Римського договору, яким не лише було засновано Європейське співтовариство, але й закріплено концепцію спільного ринку, тобто концепцію економічної інтеграції членів Співтовариства. Процес створення спільного ринку включав в себе наступні напрями діяльності: створення митного союзу; впровадження так званих "принципів спільного ринку" або "свобод спільного ринку", а саме, свободу руху товарів, свободу руху робочої сили, свободу руху послуг та свободу руху капіталів; здійснення "позитивної інтеграції", тобто проведення країнами-членами спільної інвестиційної, антимонопольної, фінансової на ін. політики через органи Європейського співтовариства.
Римський договір передбачав поступову реалізацію цих заходів протягом перших 12 років після набрання Договором чинності (у 1958 р.). За цей час були майже повністю скасовані тарифні та нетарифні обмеження у взаємній торгівлі, уніфіковані митні правила та процедури, був введений спільний митний тариф, усунені будь-які обмеження свободи економічної діяльності громадян однієї країни-члена на території іншої, а також обмеження щодо руху капіталу між країнами-членами. Таким чином, Римський договір створив майже бездоганну інвестиційну угоду між державами Європейського співтовариства, зі змісту якої випливало, що інвесторам з будь-якої країни-члена ЄС, при здійсненні ними самостійної економічної діяльності на території іншої країни-члена, надається національним режим.
Тенденцію зменшення бар'єрів для руху інвестицій з країн-членів ЄС продовжив Єдиний Європейський Акт (1986), який навіть створив можливості для компаній з однієї країни-члена отримувати в іншій країни ЄС більше ніж національний режим. Найбільш яскраво це проявило