РОЗДІЛ 2. ТЕОРІЯ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО ПРОЦЕСУ В.П.ПЕТРОВА
2.1. Епоха як категорія історико-філософського пізнання
Співвідношення розвитку філософських ідей з розвитком соціокультурного буття в історико-філософському процесі потребує ретельного методологічного аналізу. Історик філософії для більш глибокого розуміння як конкретного філософського вчення так й історико-філософського процесу взагалі має досліджувати не тільки історико-філософський, але й соціальний та культурно-історичний контекст. Розвиток філософських ідей та вчень в історії філософії не має суто безперервний характер. В процесі розвитку культурно-історичної епохи ми можемо спостерігати розквіт й певне "згасання" філософської культури, хоча, безперечно, філософія ніколи повністю не зникала з культурного життя людства. Сам історико-філософський процес постає як єдність, цілісність безперервного і дискретного. Історію філософії не можна тлумачити як безперервний процес саморозвитку абсолютної ідеї, що виражається в багатоманітності суперечливих філософських вчень. Також у розумінні історико-філософського процесу не можна впадати й у іншу крайність, тлумачачи його плюралістично, як сукупність непов'язаних між собою філософських учень та систем, що характерно для описових моделей історії філософії.
Як зазначає дослідник проблем методології історико-філософського пізнання Ю.В.Кушаков, "діалектика дискретного та безперервного в історії філософії, діалектика логічного та соціологічного аналізу історико-філософського процесу..., потребує ще найретельнішого методологічного аналізу".[90, c.88] Аналіз і класифікація епох в історико-філософській концепції Віктора Петрова нерозривно пов'язані з методологічним аналізом діалектики безперервного і дискретного в історико-філософському процесі.
Культурно-історичні епохи мають відносну самостійність. Хоча й не можна говорити про їх абсолютну відірваність і замкненість в собі. Методологічний аналіз даної проблеми стане предметом філософії культури Віктора Петрова. Констатуючи нерозривний зв'язок філософії й культури, історико-філософської й культурно-історичної епохи, ми одночасно можемо говорити про їхню самостійність. Тому для Віктора Петрова вирішенням проблеми співвідношення історико-філософської й культурно-історичної епохи, історії та історії філософії, безперервності і дискретності історико-філософського процесу є діалектико-методологічний аналіз єдності культурно-історичної та історико-філософської епохи. Тематизація зазначеного комплексу проблем висвітлює умови можливості спадкоємності філософського знання з умов дискретності історико-філософського процесу. Єдність безперервного і дискретного, соціокультурного та логічного, єдність історико-філософської та культурно-історичної епохи у історико-філософській концепції Віктора Петрова позначається поняттям гіперкультурності.
Теоретичний аналіз історико-філософського процесу й історико-філософської епохи як його елементу дозволяє виявити її інакшість по відношенню до культурно-історичної епохи. Зміст інобуття культурно-історичної епохи полягає у тому, що історико-філософська епоха знаходиться у відношенні концептуалізуючої понятійної рефлексії з культурно-історичною епохою. Причому, дане рефлективне відношення ґрунтується не тільки на матеріалі конкретної культурно-історичної епохи, а й постає формою диспозиціювання певної історико-філософської визначеності й культурно-історичної епохи по відношенню до інших епох. Історико-філософська епоха будучи можливою лише за умови культурно-історичної епохи є тим, що знімається після занепаду цієї епохи, отже, одночасно є чимось надепохальним, надкультурним - гіперкультурною епохою. Кожна історико-філософська епоха є гіперкультурною, а тому постає як умова можливості діалогу культур. Однак, цей діалог можливий не як діалог конкретних культурних форм. Діалог культур можливий лише як історико-філософський дискурс, як цілісний процес розгортання у формі діалогічності філософських ідей, вчень, систем. Характеризуючи гіперкультурну епоху В.Петров пише: "Інтелектуалістичне розуміння життя характерне для епох гіперкультурних, коли розвиток цивілізацій досягає вищих ступенів і стоїть на передодні занепаду, приводить до того, що між культурою і життям ставиться знак рівності... З інтелектуалістичної точки погляду бути філософом і значить бути людиною (курс. мій - С.Р.), бо ми живемо думкою й культурною творчістю"[122, c.14]. Гіперкультурна епоха за своїм змістом виявляється історико-філософською. Розвиваючись вона стає умовою можливості наступної культурно-історичної епохи, адже в період занепаду й загибелі останньої, історико-філософська епоха залишається носієм ідей загинувшої епохи, тобто є неперервністю у культурній дискретності, а тому умовою можливості наступної культурно-історичної епохи. А в період зародження нової культурної епохи, деактуалізується, переривається історико-філософська епоха, стаючи теоретичною умовою для критики, для діалогу епох як у просторі між одночасно існуючими культурами, та й у часі - між культурою, що загинула і тою, що виникла.
Діалектика історико-філософської й культурно-історичної епохи, безперервного та дискретного в концепції Віктора Петрова пояснює механізм діалогічної єдності цих суперечностей, який розкривається у процесі історико-філософського пізнання. Зв'язок між культурно-історичними епохами, розвиток знання про них можливий як когерентний щодо історико-філософського процесу. Іншими словами, умовою можливості пізнання культурно-історичної епохи є гіперкультурна історико-філософська епоха, що постає носієм ідеології культурно-історичної епохи й ідейно визначає розвиток останньої. З іншого боку, історико-філософський процес можливий лише як понятійний діалог епох. Але будь-який діалог має двовимірний характер: у просторі й у часі.
Розвиток філософських ідей обумовлюється по-перше, процесом спадкоємності знання, коли у формі критики переосмислюється спадщина минулого й, по-друге дискурсивністю філософськог