РОЗДІЛ 2
ОБ'ЄКТИВНІ ТА СУБ'ЄКТИВНІ ВИМІРИ ФОРТУНИ ЯК ЕЛЕМЕНТА СВІТОГЛЯДНИХ ОРІЄНТАЦІЙ ОСОБИСТОСТІ
2.1. Доля та випадок: бінарна опозиція прояву фортуни в життєвому просторі особистості
Як було виявлено у ході попереднього аналізу, поняття "фортуни" наділене багатим категоріально-змістовним контекстом. Культурні та мовні традиції, філософські та наукові розбудови з прадавніх часів апелюють до понять, що тим чи іншим чином входять до "поля фортуни", позначаючи своїм змістом різноманітні сторони життєвого світу людини та соціуму. Одними з основних понять, що конструюють зміст поняття "фортуни", на наш погляд, є поняття "доля" та "випадок".
Метафоричність цих двох слів по відношенню до понять, які вони розкривають, не перешкоджає розумінню їх "справжнього значення" - необхідність і випадковість, або детермінізм та індетермінізм як позначення двох полюсів, які керують усім, що відбувається у світі і, відповідно, усім, що є в ньому. Про цю єдність двох полюсів - долі і випадку - можна здогадуватися і через те, що поміж ними все ж таки лежить якийсь проміжний простір, що заповнено явищами "перехідно-поєднуючого характеру" - воля богів, духів, різних сил - добрих, злих і нейтральних, - які в одних випадках достатньо могутні, щоб їх приймали як долю, а в інших - достатньо сліпі, щоб ототожнювати їх волю з дією випадку. Як би там не було, відома спорідненість долі і випадку полягає не стільки у їх власних особливостях, скільки у тому, якими вони уявляються людині, яка рефлектує над ними. Ця ситуація якраз і пояснює той виразний "антропологічний акцент", що визначає проблему долі і випадку. У цьому акценті відчутна пронизлива особистісна нота, тому що кожна людина чекає своєї долі і вдається до своєї долі, як і до свого випадку.
Фундаментальність теми долі визначається тим, що у ній висвітлено сутнісні сили людської екзистенції як способу існування самого соціального буття, її таємниця і дар, сакральні і раціональні компоненти природи, людини і суспільства. Проблема долі дає одне з найбільш очевидних свідчень того, що сутність та існування людини не збігаються. Справа в тому, що людину не можна зводити тільки до того, що вона робить, оскільки у ній закладено світ потенційного - світ бажань, ілюзій, надій і віри. Людина - завжди єдність того, що вона хоче, що вона може робити і робить. Людина є суб'єктом не тільки цілереалізації і волевиявлення, але й об'єктом долі. І дана обставина є фундаментальною у її призначенні.
Етичний компонент долі у його європейському розумінні дозволяє розглядати її у більш повному, розширеному вигляді як здійснення вітальних сил у всьому обсязі моральних злетів і падінь людського жереба. Такий погляд пов'язано з переакцентуванням проблеми неминучості в аналізі долі на проблему заслуженості чи незаслуженості [89, 42]. Незаслужене горе викликає (подібно до історії біблійного Іова) моральне саморуйнування долі, можливість її трансформації в ознаку піднесення людини над несприятливими обставинами життя до вищих цінностей Неба, Абсолюту, ідеалу. Людина, таким чином, не є пасивним інструментом долі, вона може морально піднімати або засуджувати її, знаходячись між успіхом і падінням. Тому, виходячи з етичної позиції, доля включає до свого змісту не тільки необхідність, але і вияв свободи волі людини.
Доля є полімодальним вираженням людської екзистенції і людського призначення. У ній є істотними, принаймні, дві сторони. Це, по-перше, вибір людиною своєї життєвої ролі, професії, характеру роботи або способу життя. Це перший крок, що спричиняє необхідність обраного напрямку життєдіяльності. Виникає свого роду контур, певний порядок життєвих подій, що разом з генетичною програмою розвитку організму (дитинство, отроцтво, юність, старість) від народження до неминучої смерті, прокреслює майбутнє людини.
По-друге, прокреслений контур життєвих подій вимагає буттєвого заповнення, наявності певних шансів на реалізацію. Та сама життєва програма, покликання залежно від гри здійснюються по-різному.
Проекції життєвого контуру обраної ролі, шляху, покликання, шанси на успіх, випадковості й утворюють емпіричну долю людини [89, 47]. Її проективна сторона пов'язана з життєвою роллю людини, асоціюється з міфологічним образом долі (Фатуму), а ймовірнісна, ігрова складова - з образом випадку (Фортуни). Сама ж емпірична доля нагадує про можливості життєвої ролі, реалізовані удачею.
Доля, таким чином, не зводиться до необхідності. У фатально детермінованому світі доля не має змісту. У долі виявляє себе життя з усіма його випадками і, навіть, елементами невизначеності. Необхідності протистоїть удача, отже, у даному випадку можна говорити про ігровий аспект феномена долі. Необхідність у складі долі дійсно обряджена у систему випадків, здатних впливати на ступінь примусовості її дії.
Кожна людина перебуває наодинці зі своєю неповторною долею, тому що ніхто більше не має таких можливостей, якими наділений даний індивід, і йому самому ці можливості даються лише один раз.
Доля має діалектичний характер, про що писав ще Г.В.Ф.Гегель: "У долі ж людина пізнає своє власне життя, і благання, звернене до долі, не є благання, звернене до чогось вищого, а повернення і наближення до самого себе" [33, 126]. Будучи чимось конфронтуючим до людини, доля, разом з тим, є саме життя, а не зовнішня, далека від нього сила. Синтезом цього гегелівського судження може бути таке попереднє, формальне визначення долі, де вона - суть людське буття, що вбирає у себе різні модальності екзистенції і виступає способом усіх інших родових проявів людини у світі у зв'язку з реалізацією її волі як аксіологічної функції і зовнішніх соціально-історичних детермінант. Якщо доля є філософською категорією, то на гранично абстрактному рівні вона - суть поняття, що служить на позначення трансісторичного і кроскультурного феномена організації соціального й особистісного буття.
Власне подібний філософський контекст долі як ідеї і феномена буття ми знаходимо у духов