РОЗДІЛ 2
ПРАВОЧИНИ ЩОДО ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ
2.1 ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ
Здійснення права спільної сумісної власності полягає в реалізації його суб'єктами тих можливостей, які надаються їм законом чи договором.
Здійснюючи право спільної сумісної власності, його суб'єкти наділені рівними повноваженнями щодо належного їм майна [144, с. 33]. Так, відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Такому правовому режиму подружжя належать ознаки:
- особистий, довірливий, правовий зв'язок, який ґрунтується на шлюбі і пов'язує його суб'єктів;
- спільність подружнього майна як наслідок шлюбу;
- безчастковий характер права власності, тобто члени подружжя не мають конкретно визначеної частки.
Як зазначено в юридичній літературі, невизначеність часток у праві власності подружжя на майно спричиняє два важливі наслідки:
- по-перше, за загальним правилом, дії одного з подружжя щодо володіння та користування спільним майном розглядаються як дії подружжя. Згода іншого із подружжя передбачається до того часу, коли не буде доведено протилежне;
- по-друге, в передбачених законом випадках для здійснення певних юридичних дій потрібна воля обох членів подружжя. Це пояснюється тим, що річ належить подружжю на праві власності без визначення часток, тому розпорядження здійснюється в обсязі речей в цілому, а не її окремої частки [124, с. 112].
Здійснюючи повноваження співвласників, подружжя має право укладати між собою всі договори, які не заборонені законом (ч. 1 ст. 64 СК України).
В даному випадку необхідно відзначити, що в юридичній літературі відношення до вкладення договорів між чоловіком і дружиною були різні.
Ряд авторів вважають, що договори, які укладаються між чоловіком і дружиною не містять під собою правового підґрунтя, яке б відігравало самостійну роль в процесі регулювання майнових відносин подружжя. Крім того, поняття "договір, укладений між чоловіком та дружиною" замінюють поняттям "погодження", "юридичний акт", "двосторонній акт" [49, с. 134-135; 61, с. 63; 95, с. 28, 62-63]. Інші автори вважають, що між чоловіком та дружиною можуть укладатися договори, однак зазначають, що вони не вступають між собою в договірні відносини, за виключенням договору дарування [121, с. 104]. Деякі автори вважають, що договора, які укладають чоловік і жінка щодо спільного майна за формою і за змістом аналогічні цивільно-правовим договорам учасників спільної власності [105, с. 58].
В даному випадку необхідно зазначити, що саме остання позиція знайшла своє правове закріплення в новому Сімейному кодексі України. В результаті цього договір в сімейному праві набуває значення одного з основних видів юридичних фактів, які сприяють виникненні, зміні і припиненні прав та обов'язків подружжя [39, с. 102-105].
Укладаючи між собою договори, дружина та чоловік насамперед реалізовують свою цивільну правоздатність, як і кожна фізична особа. Тому предметом такого договору можуть бути речі, які належать подружжю, як на праві особистої приватної власності, так і на праві спільної сумісної власності. Однак, в житті коло таких договорів, які укладаються між подружжям, є не надто широкими. Тому, такими договорами можуть бути: купівля-продаж, дарування, договір довічного утримання (догляду), спадковий договір.
Надаючи подружжю право на укладення договорів між собою, законодавець не зазначив конкретної форми таких угод, що є суттєвим недоліком законодавства.
Питання про форми угод, які можуть укладатися між дружиною та чоловіком, розглядалося ще в радянський період. Однак, єдиної думки не було досягнуто. Ряд авторів стверджують про необов'язковість дотримання подружжям вимог щодо форми угод [46, с. 167; 53, с. 21], а інші про обов'язковість [66, с. 45; 125, с. 142]. Автори, які стверджують про необов'язковість дотримання подружжям вимог щодо форми угод обґрунтовують свою позицію тим, що вимоги щодо форми угоди, а саме йшла мова про нотаріальну форму посвідчення угод дарування на суму більше 500 крб. не повинні поширювати свою дію на подружжя, а тільки на учасників цивільно-правових відносин. Через те, що для подружжя така форма угоди є незрозуміла та нежиттєва [53, с. 21].
В даному випадку підґрунтям для такої думки є особисті, довірливі, взаємні відносини подружжя. Однак, у випадку виникнення судового спору між подружжям щодо належності дарованої речі одному з них, зазначені відносини не мають вагомого значення.
Автори, які притримуються протилежної точки зору, свої твердження ґрунтують на тому, що укладені між подружжям угоди повинні відповідати усім передбаченим вимогам закону. Тому що при розгляді спору між подружжям про поділ майна суд може дати іншу оцінку посиланням одного з них чи обох про вчинення дарування тієї чи іншої речі [65, с. 228].
Вважаємо, що твердження про дотримання вимог щодо форми угоди є обов'язковим. Тому приєднуємося до думки тих авторів, які вважають таку вимогу для подружжя обов'язковою. Тоді ефективніше будуть захищені права того з подружжя якому подаровані відповідні речі.
Згідно зі ч. 2 ст. 64 СК України, договір про відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї частки в праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки. Встановивши такі умови договору, закон тим самим зробив виняток для подружжя при укладенні договорів щодо відчуження об'єктів права спільної сумісної власності, на які поширюються правила цивільно-правового регулювання. Це можна пояснити тим, що у випадку такого відчуження припиняється право спільної сумісної власності подружжя і виникає право приватної власності того з членів подружжя для якого відчужувалася частка в праві спільної сумісної власності подружжя. Тому ч. 2 ст. 64 СК України встановлює для подружжя добровільний