РОЗДІЛ 2
"СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТИЧНИЙ ТЕКСТ" У ДИСКУРСІ
МОДЕРНІЗМУ (НА МАТЕРІАЛІ ЛІРИКИ В.СОСЮРИ)
2.1. Проблема тексту в семіотичному аспекті
Перед тим, як розглядати особливості східноукраїнського поетичного "канону", з'ясуємо власне зміст поняття "східноукраїнський" у геокультурному аспекті. Враховуючи територіальні межі та три наріччя, які виділяють у сучасній діалектології за Атласом української мови (північне, південно-західне і південно-східне), можемо встановити геокультурні кордони Сходу України. Загалом південно-східне наріччя займає велику територію від південних районів Київщини і Сумщини до Криму і суміжних з ним регіонів. Нас цікавить власне степова частина означеного (найбільший Схід), до якої входять сучасні Донеччина, Луганщина, Харківщина, частково Запоріжжя. Про ці землі офіційно можна говорити з XVIII століття, коли почалося їх масове заселення Петром І. До того часу у працях відомих істориків (М.Грушевського, П.Дорошенка, Д.Яворницького) згадуються лише Гетьманщина, Запорозька Січ та Слобожанщина, до яких і входили землі сучасного українського Сходу. Так, Гетьманщина є напівофіційною назвою загалом усього Лівобережжя України. В історичному аспекті територію Дикого Поля пов'язують із східноукраїнським фронтиром, про що йтиметься далі. Саме звідси, на наш погляд, бере витоки ментальність "східняків", її особливий силовий імпульс.
Проблема "східноукраїнського тексту"1 у дискурсі модернізму не була об'єктом аналізу літературознавців протягом останніх десятиліть. Текст як цілісне явище (зокрема поетичний), його структуру вивчали Ю.Тинянов,
1 Поняття "східноукраїнський текст" беремо в лапки, вважаючи його новим і дещо умовним, адже цей "текст" не обмежується вказаними авторами, його можна значно розширити творчістю інших митців, що позначена геопоетичними маркерами Сходу України.
Ю.Лотман, Т.Сильман, М.Поляков, В.Жирмунський, Г.Поспєлов та інші дослідники. У цьому розділі спробуємо представити "східноукраїнський текст" (передусім на прикладі В.Сосюри) у контексті неоромантичного дискурсу модернізму 20-х рр. ХХ ст., з'ясуємо його складові та чинники, що на нього впливають. Врешті, отримаємо уявлення про елементи східноукраїнського поетичного "канону" 1920-х рр., який будемо досліджувати у подальшій роботі, зіставляючи з 1960-1970-ми та 1990-ми рр. ХХ ст.
Розглянемо існуючі роботи з поставленої проблеми. Так, Ю.Лотман досліджує текст в аспекті семіотики. Текст, - за визначенням теоретика літератури, - є "складним приладом, що зберігає різноманітні коди, може трансформувати повідомлення, які отримує, й породжувати нові, наче
інформаційний генератор, що має риси індивідуальної особливості" [98,131]. Дослідник також наголошує, що культура загалом може розглядатися як текст, але це текст складно побудований, ніби "текст у текстах", що утворює мережу переплетень: "Оскільки саме слово "текст" містить у собі етимологію переплетення, можемо підкреслити, що таким тлумаченням ми повертаємо поняттю текст його первісне значення" [99,160]. Останнє визначення засвідчує спробу широкого тлумачення поняття "текст".
Водночас Ю.Лотман диференціює "текст" як "послідовність фонологічних одиниць, які сприймаються як розподілені, окремо існуючі, та послідовність слів, що сприймаються як злиті єдності формосполучень", тобто у вузькому тлумаченні [96,54]. Єдність тексту як неподільного знаку забезпечується всіма рівнями його організації, особливо - композицією. Ю.Лотман визначає останню як надфразову та надвіршову синтагматику поетичного тексту.
Дослідник наголошує на певному зв'язку між життєвими й "ліричними" ситуаціями поетичного тексту. Між ними, - на думку Ю.Лотмана, - розташовується певна система, що кодифікує, тобто визначає, як ті чи інші явища зі світу реальності переломлюються в конструкції тексту.
Важливе місце у структурі поетичного тексту посідає сюжет, який, на відміну від прози, відрізняється більшим ступенем узагальненості. У ньому наявні рими, повторюваності, паралелізми. В цілому, у поетичному тексті весь час відбувається полілог різних систем (наявні різні способи пояснення, систематизації світу, різні картини). Тому поетичний текст, - вважає Ю.Лотман, - є поліфонічним.
М.Поляков у роботі "Вопросы поэтики и художественной семантики" пропонує диференціювати фундаментальні поняття "текст" і "твір", адже ототожнення двох термінів надає невизначеності змісту цих понять. Обов'язковою ознакою художнього тексту, - наголошує М.Поляков, - "слід вважати необхідність надмовних правил зв'язку речень, механізмів, що породжують художній зміст" [141,36]. Структура художнього твору складається не із знаків як таких, а з образів. Саме образ представляє верхню межу твору, нижчий його рівень складає знак. Отже, дослідник розмежовує поняття знаку як категорії комунікації і образу як гносеологічної категорії. Зазначені поняття перебувають у полі зору семіотики, але вона "неспроможна пояснити іншу систему повідомлення, в якому фундаментальним законом є перехід від знаку до образу, від образу до змісту концепту" [141,39].
Об'єктом уваги М.Полякова є проблема стилю та його складових. У літературі, - наголошує дослідник, - стиль проявляється на рівні тексту, літературних операцій: "Саме у стилістиці реалізується специфічна діяльність творчого методу (способу бачення світ), конструювання знакової системи та набір конотацій" [141,114]. Естетичне напруження стилістичного наповнення тексту зосереджується у системі фігур та тропів. Враховуючи важливість останніх у змістовому та ідейному аспекті лірики зокрема, М.Поляков подає визначення поняття "текст": "Текст являє собою поєднання фігур, тропів і не-тропів" [141,147]. При цьому вагомою є ієрархія тропів та їх редукція до трьох асоціативних принципів: подібності (метафора), зв'язку й тотожності (синекдоха) й контрасту (опозиція).
Як бачимо, у межах семіотичного підходу побутують як "вузьке", так і "широке" тлумачення поняття "текст