РОЗДІЛ 2 ВИДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА
2.1. Загальні положення про диференціацію представництва
Види представництва неможливо встановити без визначення підстав його виникнення. Якщо встановлено, що представництво є певним цивільно-правовим відношенням, то як будь-яке правовідношення воно виникає на підставі юридичних фактів. Юридичні факти теж явище не однорідне. Вони поділяються на події та дії. Дії - це наслідки волевиявлення людей. Події настають незалежно від волевиявлення.
Дослідженню підстав виникнення представництва значну увагу приділила І.О. Гелецька. Дослідивши позиції багатьох авторів з цього питання, вона дійшла висновку, що найбільш правильною є позиція тих авторів, які поділяють представництво на два види: законне (обов'язкове) та добровільне. Обов'язкове представництво виникає внаслідок обставин, що не залежать від волі особи, яку представляють, причому юридичні факти - підстави представництва - не регулюють відносини між особою, яку представляють та представником. Це робить закон [27, с. 69].
Обґрунтовуючи свої висновки, І.О. Гелецька наголошує - при обов'язковому представництві, яке встановлюється або за прямою вказівкою закону або на основі розпорядчого акту, що видається відповідно до закону, саме закон визначає і повноваження представника. Зокрема повноваження опікуна, як представника.
Тому у таких випадках воля представника формується волею законодавця, а не особи, яку представляють, яка, як особа недієздатна, не володіє юридично значущою волею. Однак, якщо недієздатні не володіють юридично значущою волею, то вони, володіють юридично значущими інтересами, з якими і повинен рахуватися опікун у своїй діяльності. У відповідності з інтересами підопічних закон визначає повноваження опікуна. Таким чином вольові акти опікуна знаходяться у прямій залежності від інтересів підопічного та прямої вказівки законодавця [27, с. 72].
Навівши дану цитату, ми переслідуємо мету не тільки послатись на роботу І.О. Гелецької, але й звернути увагу на оригінальність обґрунтування законного представництва. Беззаперечно автор має рацію, коли стверджує, що недієздатні не володіють юридично значущою волею і тому їх волю необхідно замінити волею іншої особи. Що ж до твердження, що недієздатний володіє юридично-значущим інтересом, з яким повинен рахуватись опікун, то необхідно визначитись, що ж являє собою інтерес недієздатного.
В. Грібанов запропонував наступне визначення поняття інтересу - це потреба, що прийняла форму свідомого спонукання і прояву в житті бажань, намірів, прагнень і знайшла відображення у тих відносинах, у які вступають особи у процесі своєї діяльності [49, с. 240]. Як видно, інтерес - це потреба, що прийняла форму свідомого спонукання, а відтак недієздатний інтересу мати не може.
І.А. Бірюков під інтересом у цивільному праві розуміє об'єктивну причину діяльності суб'єкта, спрямовану на задоволення певних майнових потреб, потреб, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності та потреб, що породжуються наявністю та функціонуванням особистих немайнових прав та обов'язків [8, с. 20].
Недієздатний не в змозі самостійно визначити об'єктивну причину своєї діяльності і не може самостійно задовольняти майнові та немайнові потреби.
І.О. Гелецька стверджує, що недієздатний володіє не просто інтересом, а юридично-значущим інтересом. Враховуючи те, що більшість авторів інтерес відокремлюють від суб'єктивних прав, вважаючи, що ні природа інтересу, ні сутність суб'єктивного права, ні взаємний зв'язок між ними не дають підстав для твердження про те, що інтерес входить в самий зміст суб'єктивного права [49, с. 240].
На думку В.А. Тархова вказівка на інтерес уповноваженої особи в понятті суб'єктивного права не є ні вірною, ні корисною. Вона ускладнює теоретичні дослідження і може завдавати шкоди охороні суб'єктивних прав [189, с. 129].
Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість [135].
Отже, інтерес, по-перше, знаходиться поза суб'єктивним правом, по-друге він є проявом волі носія суб'єктивного права (інакше його б не можна було поділяти на юридично значимий і протиправний).
Виходячи з викладеного, важко погодитись з тим, що опікун повинен рахуватись у своїй діяльності тільки з юридично значущим інтересом підопічного та вказівками законодавця.
Недієздатний є особою правоздатною, а як правоздатна особа він здатний мати цивільні права і обов'язки, але він не тільки здатний мати, а й має низку особистих немайнових прав, принаймні тих, що виникають від народження. Він має певні майнові права (пенсію, інші виплати та майно). Він може мати суб'єктивні права, що виникають в результаті інтелектуальної діяльності.
Тому вольові акти опікуна повинні знаходитись у прямій залежності зі здійсненням суб'єктивних прав і виконання обов'язків підопічного та вказівкою закону. При цьому необхідно враховувати вимоги, що застосовуються при задоволенні певних інтересів дієздатних осіб. Тут має місце неначебто аналогія інтересу.
Про інтерес можна вести мову при виникненні договірного представництва. Для досягнення свого інтересу, особа, яку представляють і вступає у представницькі відносини. Саме діяльність представника у договірному представництві повинна бути спрямована на задоволення відповідних майнових потреб особи, яку представляють, потреб, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності та потреб, що породжуються наявністю та функціонуванням особистих немайнових прав та обов'язків, а це є складовою частиною інтересу особи, яку представляють.
І.О. Гелецька стверджує, що підставою обов'язкового представництва можна вважати народження дитини, посвідчене нале