Розділ 2
РІЗНОВЕКТОРНІСТЬ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ МИТЦЯ
(ПРОЗОВА СПАДЩИНА МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО)
Серед шанувальників української новітньої літератури Микола Вінграновський добре знаний і вже поцінований передусім як актор і поет-шістдесятник. І хоча він у пресі здавна виступав з новелами та оригінальними повістями, все ж його талановита лірика до певного часу залишала прозові жанри поза читацькою увагою і симпатіями. Тільки завершення історичного роману "Наливайко" (1986-1992 рр.) і поява цього твору друком у журналі "Вітчизна" (1993 р. - №№ 1,2) переконала всіх у тому, що, за словами Івана Дзюби, Вінграновський відчував органічну потребу плекати "історичний міф", бо письменник "творив тільки з внутрішньої потреби, не інакше, тільки як душа саме озветься" [52, с. 5]. Це означає, що митець був справжнім майстром у глибинному сенсі цього слова. Визначаючи "духовну міру таланту" поета, І. Дзюба у 1986 р. помітив "велику композиційну "переорбітовку" поетичної думки Вінграновського. Але і в її "мікроструктурі" маємо справу, як у світі елементарних часток, з постійним і непередбаченим "перескакуванням" з орбіти на орбіту, яке сповнене часто таїни й сенсу, дає химерні й гострі, часом зглибока схоплені співвідношення речей у їхній строкатості і хаотичному нагромадженні <...> Поезія Вінграновського одним подихом розтоплює всі дистанції <...> усі вони часто зливаються в густомінливу цілісність" [51, с. 16]. Свідченням цьому є і прозові тексти письменника, яких ми частково торкалися раніше [164; 165; 167], і давні спроби літературної критики привернути увагу фахівців до незвичної манери Вінграновського-оповідача [71; 76; 120; 135; 155; 161; 170]. Йшлося тоді і про раннє оповідання "Бинь-бинь-бинь" (1964 р.) і про оповідання 1980 р. "Наш батько", і про повісті "Сіроманець", "Первінка", "Кінь на вечірній зорі"... Але якщо тепер, після смерті письменника, взяти до уваги весь корпус книжок М.Вінграновського в порядку їх публікації (1962, 1967, 1978, 1980, 1982, 1984, 1985, 1986, 1987, 1989, 1990, 1993, 1996, 2003) [206-222], і не зважати на повторні публікації чи іншомовні версії, - то отримаємо своєрідну "кардіограму" його духу серця - отієї цілісності.
Поміж ліричні поезії поставатимуть прозові повісті ("У глибині дощів", 1980, 1985; "Кінь на вечірній зорі", 1987) і аж роман "Наливайко", який писався з 1987 по 1992 рік, з'явившись на людях 1993 р., відтак книжка "Манюня", що помістила під своїми обкладинками повісті, оповідання, есе. Так з великими часовими перервами текстуалізований художній світ митця, який успішно працював у різних літературних родо-жанрових структурах, видах художньої творчості (мистецтва), - реально в українській культурі представив феномени насправді духовно єдині - континуумно перервно-безперервні. Тому той з читачів, який регулярно і постійно стежив за його креативною активністю (За Ю.Лотманом, "вибухами"), він інтуїтивно "відчуває" індивідуальний стиль Вінграновського: ставши поінформованим, компетентним читачем-реципієнтом, йому легко "впізнавати" (відчитувати) ті чи інші мотиви, концепти, образи, наскрізні лейтмотиви тощо), які можна групувати ("типологізувати"). Іншими словами кажучи, прокреслювати своєрідні лінії-вектори в цьому духовному світі, що його маємо у вигляді спадщини кіноактора, режисера, поета, прозаїка Миколи Степановича Вінграновського. Хай це буде умовна процедура (певний дослідницький експеримент), але вона сприятиме компетентному читачеві орієнтуватися не тільки у книжках (збірках, жанрах, переформатовуванні-укладанні "вибраного", нових видань відповідно до нового історичного контексту, різновікових груп читачів).
Визнаним фактом сучасної української культури і непроминально-змінним фактором її динаміки слід, безперечно, розглядати на цю пору Вибрані твори Вінграновського у 3-х томах 2004 року [223]. Хто б не був причетним до укладання тритомника в Тернопільському видавництві "Богдан", у серії "Маєстат слова", але такі визнані в Україні літературознавці, як Іван Дзюба, Тарас Салига чи редактор Борис Щавурський, - вони явили художній світ митця, незважаючи на те, що хронологія, позначена під творами у кожному томі (чи відсутність подекуди такої), не збігається з маркуванням М.С. Вінграновського.
З позиції цілісності художнього світу митця, як той концепт цілісності представив у східнослов'янському просторі літературознавства М.М. Гіршман [30], виходячи з праць М.М. Бахтіна [6; 7; 8; 9], корелюючи свої міркування з Б.О.Корманом [85; 86; 87], з Ю.М. Лотманом [108; 109; 110], як уже згадувалося вище в першому розділі, стає для нас очевидним і правомірним, що концепти "герменевтичного кола" і "цілісності" є не тільки сумірними, але й нині чинними щодо підходу до корпусу художніх творів Вінграновського і зокрема його прозової спадщини. Тому, трактуючи цю спадщину як цілісно-континуумну множину, - художній світ митця, - будемо далі об'єднувати в окремі підрозділи тексти різножанрових творів за тематичними, хронотопними вимірами. Ця традиційна літературознавча парадигма мислиться наразі умовним прийомом. Водночас на неї буде проектуватися парадигма наратологічно-терміносистемна.
2.1. Пам'ять з часів війни (Багатосуб'єктна гетерогенна нарація
у художньому світі М. Вінграновського: повість "Первінка"
і новели "Бинь-бинь-бинь", "Наш батько", "Женя")
Повість "Первінка" з'явилася друком 1971 року. Не була вона пробою пера прозаїка, бо ще 1964 р. надруковано новелку "Бинь-бинь-бинь", а перед нею були "Світ без війни" і "Президент" як "уклін покірливому учнівству", як "заявка на право голосу у прозі" [76, с. 13]. Як справедливо скаже тоді ж О.Климчук, "проза Вінграновського виростала з його поезії" [Там само] і звичність такого шляху у літературу підтвердять критики В. Мельник ("Это немного удивило, но воспринялось как лирическое воспоминание автора о собственном детстве последнего года войны" [121, с. 269]), М. Слабошпицький ("Характерно, що вже в перших своїх прозових речах Вінграновський звертався до теми дит