РОЗДІЛ 2
ЕТНОПЕДАГОГІЧНІ ТА ЕТНОПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
ВИХОВАННЯ ХАРАКТЕРУ В УКРАЇНСЬКІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ДУМЦІ
ГАЛИЧИНИ (1919 – 1939 рр.)
2.1. Дефініція “характер” в українській педагогіці Галичини
У 20–30-х рр. ХХ ст. з’ясування суті дефініції “характер” знайшло своє
продовження та інтерпретацію у педагогічному доробку освітян Галичини. Педагоги
чітко орієнтувалися на українську етнопедагогіку у розв’язанні питання
виховання характеру. Аналіз дефініції “характер” в українській педагогічній
думці Галичини дозволяє виділити такі підходи до його тлумачення. З огляду на
етнопсихологічне підґрунтя (М.Базник, С.Балей, І.Гриньох, Б.Кривоносюк,
О.Макарушка, К.Невшімалова, В.Пастушенко, О.Цегельська, Я.Ярема) вважали, що
характер формується як психологічний феномен, що виявляється у способі мислення
та поведінки. З огляду на релігійно-моральне підґрунтя (М.Базник, М.Грушкевич,
Ю.Дзерович, М.Дужий, П.Ісаїв, В.Пастушенко) зазначали, що характер проявляється
в опануванні людиною своїх пристрастей в ім'я вищих ідеалів, які вона бере собі
за директиви і, які “відповідають моральному праву даної епохи”. З огляду на
педагогічне підґрунтя (П.Біланюк, О.Марден, К.Невшімалова, П.Паращин, Д.Петрів)
вказували на важливість педагогічного впливу на процес його формування, “щоб
він став саме тою другою, найкращою природою людини” [255, с. 121]. Такі
педагоги, як П.Будз, І.Гопко, І.Гриньох та С.Смайлз, аналізували характер з
огляду на етнокультурне підґрунтя.
Педагоги Галичини, наслідуючи народні традиції, у поняття “характер” вкладали
поєднання моральних і вольових якостей, індивідуальних і громадянських рис,
високої національної свідомості і національного світогляду. Це, на їхню думку,
означало виховати людину, яка знала б свій народ, могла захищати, берегти і
примножувати його здобутки. Характер людини – “так вишколена і уформована воля,
що опановує нахили, почування і думки, спрямовує їх у встановлене русло та веде
до ясної і свідомої ціли”, – писав М.Базник [12, с. 6]. Розкриваючи нові
напрямки у теорії виховання, формування характеру дитини педагог відносив до
морального напрямку. Творення характеру дитини становить моральний напрям
виховання і є його головним завданням. Воля людини повинна прагнути до
внутрішнього, душевного шляхетства і досконалості. Цю думку поділяв і
О.Макарушка, ототожнюючи “характер” людини з сильною волею, “котра кермується
тими самими засадами” [216, с. 99].
В.Пастушенко, посилаючись на праці Т.Тота, визначив “характер” як “сталість
волі в доброму”, а характерним вважав того, хто керується благородними засадами
і є їм вірний навіть тоді, коли це вимагає жертви. За його твердженням,
“характер” – це послідовний поступ, згідно зі сталими засадами, це “невгнута”
воля на службі ідеалу, який визнали правдивим і добрим, це солідність й
витривалість у службі шляхетного життєвого погляду [248, с. 163].
Аналіз джерельної бази дозволяє стверджувати, що серед педагогів краю
міжвоєнного періоду найбільш поширеним та загальновживаним був термін
“морально-етичний характер”. Так Б.Кривоносюк визначав його як “скомплікований
інтрапсихічний механізм”, до якого причетні всі душевні диспозиції та функції у
пристосованому до їхньої важливості обсязі, що керує поведінкою людини, надаючи
їй три прикмети: краси, постійності і рішучості [177, с. 209]. Однак характер
не можна зводити лише до релігійно-морального виховання, бо він є “вища краса”,
під якою педагог розумів не лише гарні вчинки щодо оточення а й уважне
ставлення до інтересів інших. Стартовим моментом була життєва засада “не чини
другому того, що тобі не миле” [177, с. 211].
Достатньо широке визначення дала К.Невшімалова: характер – це поєднання “добрих
та кепських” властивостей людини, які творять її вдачу, її характер. Автор,
услід за іншими педагогами, вказувала на єдність вродженого і набутого у
формуванні характеру. Частково людські вдачі бувають спадкові, тобто переходять
до нас від наших батьків, частково є наслідком виховання в родині, в школі, в
оточенні, в якому перебувала дитина. Про людей, котрі твердо призвичаїлись
робити лише саме добро, говоримо, що вони мають чистий, певний характер. Але ж
про тих, хто не вміє дати ради зі своїми лихими пристрастями, не може втримати
їх, так би мовити, у вузді, про тих говоримо, що то є люди безхарактерні,
слабовільні, ганчірки [236, с. 6].
Для теорії і практики виховання важливим є твердження педагогів досліджуваного
періоду про єдність вродженого і набутого у формуванні характеру. Характер
формується з поступовим розумовим розвитком людини на ґрунті вроджених
психічних і фізичних якостей під впливом самовиховання – власного спостереження
та панування над собою. Оскільки характер не є вродженим, то у його формуванні
вагому роль відіграє виховання.
Людина, вважав П.Паращин, не приходить на світ з характером. Характер – це не
маєток, що його можна дістати в спадок, його не можна позичити собі ані купити,
його треба доробитися послідовною важкою працею над самим собою, безупинною
боротьбою і гірким змаганням з усім тим, що в нашій натурі найнижче, що
найгірше. Характерною називає педагог таку людину, котра вміє запанувати над
своєю нижчою, тваринною натурою, котра має сильну волю, і служить високим
благородним цілям (ідеалам) і має глибоку віру [250, с. 74]. З ідеями
української етнопедагогіки співзвучне визначення О.Марден: “Кожна думка, що
переходить нашим мізком, кожне висказане слово, кожний сповнений учинок,
залишають свій слід на нашім внутрішнім Я, а вислід усіх цих слідів це – наш
характер” [220, с. 44]. Кожна людина постійно змінює і формує характер тих
людей, які її оточують, і цей вплив переноситься з
- Київ+380960830922