РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ РЕСПУБЛІКИ БІЛОРУСЬ
2.1. Передумови виникнення білоруської моделі політичного режиму
Характер та тенденції еволюції сучасного політичного режиму Білорусі безумовно
визначаються історичними та соціокультурними традиціями розбудови
суспільно-політичного життя білоруського народу. «Зв’язок теперішнього з
минулим, – вважає соціолог П.Штомпка, – становить основу традиції. Проблема
традиції не виникла б, якби різні соціальні процеси були дискретними,
уривчастими, тобто якби одні процеси повністю завершилися перш, ніж настануть
нові. Але це не так. Минуле не щезає, або, принаймні, не щезає повністю. Його
фрагменти, залишки забезпечують продовження процесу» [228, c. 27].
Історично склалось так, що територія сучасної білоруської держави сформувалась
у радянський період. Після численних перерозподілів території між Росією,
Польщею та Литвою, Білорусь остаточно отримала свої кордони після Другої
світової війни. Перебуваючи у зручному географічному та геополітичному
становищі, ця радянська республіка відігравала роль транзитного коридору між
Заходом та Сходом. Саме тому на Білорусь були зорієнтовані фінансові потоки
загальносоюзного бюджету та залучені найбільш професійні кадри для створення на
її території розвинутої індустріальної зони. Можна сказати, що Білорусь стала
об’єктом радянської модернізації, яка дозволила стати їй однією з найбільш
економічно розвинутих радянських республік із найвищим, поряд із
прибалтійськими, рівнем життя населення. Таким чином, наголошує білоруський
політолог І.Бугрова, радянський період існування створив у Білорусі реальні
перспективи ідентифікації в межах національного утворення [58].
Однак специфіка формування білоруського етносу полягає в тому, що фактично до
початку ХХ ст. він не становив окремої етнічної одиниці, а розглядався як
частина польського або російського етносу. Ідея самостійності білоруського
народу вперше була висловлена групою студентів Петербурзького університету у
1880-ті рр., причому не без впливу аналогічних українських груп [168, c. 11].
Однак ще на поч. ХХ ст. питання про самостійність білоруського етносу широко
обговорювалось і було дискусійним. Білоруські селяни, наприклад, у цей період
найчастіше називали себе «тутейшими» [89, c. 297]. Білоруський національний рух
став тимчасовим учасником політичної історії лише у період 1917-1918 рр. При
своїй слабкій інфраструктурі він виявився нездатним залучити на свою сторону
більшість місцевого населення.
Тому на момент створення Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, з
однієї сторони, білоруси як етнос не були асимільовані, а з іншого – не змогли
завершити процес національної ідентифікації. Специфічні умови перебування
республіки у складі СРСР лише законсервували цей стан невизначеності. В 30-х
рр. відновився процес інтенсивної русифікації, який закінчився тим, що у 1989
р. рідну мову в побуті використовували лише 10,5% білорусів і з них тільки 1,5%
городян [208, c. 84].
Отже, тенденція національної консолідації і протилежна тенденція русифікації
білорусів розвивались одночасно. Входження білоруського народу до складу СРСР
не вирішило питання національної невизначеності. З однієї сторони,
здійснювалась форсована русифікація білоруського суспільства, з іншої сторони
сам факт існування БРСР фіксував наявність білоруського народу на державному
рівні і сприяв національно-державній самоідентифікації громадян союзної
республіки.
Загалом, «...для Білорусі, – відзначає політолог І.Єкадумова, – більш важливою
проблемою, ніж приєднання до західних норм демократії, є проблема
самовизначення, формування ідентичності. Ця проблема виявилась більш складною,
ніж декларативна відмова від радянського авторитаризму, тому що передбачає
інший спосіб мислення, поведінки та оцінок, інші схеми сприйняття реальності»
[103, c. 17]. Невирішеність проблем національної ідентифікації, на нашу думку,
значно полегшила шлях політиків до влади в Білорусі у середині 1990-х рр.
Багато вчених вказують на взаємозв’язок між відсутністю чітко сформованої
білоруської національної ідентичності та процесами демократизації і формування
громадянського суспільства в Білорусі. Так, німецький вчений Т.Байєр вважає, що
відсутність національної свідомості і націоналізму часто називається причиною
провалу білоруської трансформації, тому що тільки націоналізм є достатньо
сильною основою, щоб замінити старі інститути та уявлення і стати міфом для
створення нових держав [28, c. 59]. Причому західні автори, зокрема німецькі,
чітко усвідомлюють небезпеку етнічно орієнтованого націоналізму. Так, Клемент
Бюшер у своїй праці «Аналіз країни Білорусь» розглядає теорію про «різну расову
приналежність росіян та білорусів», русофобію і «наклепи про поляків» одного з
лідерів білоруського національного руху початку 1990?х рр. З.Позняка як
«непотрібні екстремістські виключення, які зустрічаються навіть в білоруському
національному русі» [231, p. 416]. Загалом їх висновки для Білорусі невтішні:
ні в історії, ні в національному менталітеті, ні в мовній ситуації немає
сильних стереотипів, які могли послужити основою для формування білоруської
національної ідентичності [28, c. 66].
У період між 1991 i 1994 рр. в Білорусі було здійснено спробу переінтерпретації
національної історії. У навчальні програми шкіл та вузів вводились нові
історичні герої, які боролись з московитами, наголос робився на білоруських
культурних і політичних зв’язках із Заходом, і всіляко підкреслювалась
національна своєрідність білорусів та їх відмінність від росіян. Частина
істориків кваліфікували Велике князівство Литовське як «біл
- Київ+380960830922