РОЗДІЛ 2
ОПІКА ЗА РИМСЬКИМ ПРИВАТНИМ ПРАВОМ
2.1. Загальна характеристика інституту опіки за римським приватним правом
Римське приватне право, як сукупність правових норм, які регулюють відносини
між приватними, формально рівними суб’єктами, сформувалося лише у добу ранньої
імперії (принципату). [58 Див.: Підопригора О.А., Харитонов Є. О. Римське
право. – К: Юрінком Інтер, 2003. – С. 37-38. ]
У цей час з’являються у римському праві опіка (tutela) та піклування (cura) як
правові інститути, значення яких у суспільному житті полягало у забезпеченні
реалізації прав та обов’язків недієздатних громадян і громадян з неповною
дієздатністю.
На думку В.М. Хвостова обидва ці інститути можуть бути охарактеризовані за
римським правом як "організована у законному порядку турбота однієї особи про
майно та особистість чи лише про майно іншої особи, яка самостійно, у силу
відомих причин, не може зовсім чи у достатній мірі піклуватися про себе та свої
справи". [59 Хвостов В.М. Система римского права. Учебник. – М.: Изд-во
"Спарк", 1996. – С. 407-429.]
Опіка та піклування за римським правом встановлювалися лише над особами sui
juris: для осіб alieni juris природним опікуном був pater familias, який
відповідно до закону здійснював управління майном підвладної особи (bona adv.
reg.). [60 Про поняття "особа", "особистість" дивіться: Тюгашев Е.А.
Юридическое понятие личности// Государство, право, образование: Сб. науч. тр.
Новосибирск: Новосибирский государственный аграрный университет. – 2003. – С.
201-210.] Однак, для таких осіб, хоча й дуже рідко, але також встановлювалося
піклування (pec. castrense, bona adv. irreg.). При цьому, у першу чергу, в
якості піклувальника закликався pater familias.
Отже під опікою та піклуванням розуміли доповнення відсутньої у певної особи
здатності до самостійного набуття та здійснення прав та обов’язків за допомогою
інших, спеціально призначених осіб. [61 Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского
гражданского права. – Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та, 1975. – С. 56.]
Однак з початку в докласичному римському праві опіка та піклування не мали на
меті забезпечення інтересів недієздатної особи. Вони зводилися до права опікуна
управляти майном підопічного. Опіка та піклування доручалися за законом
найближчим родичам та спадкоємцям підопічної особи. [62 Хвостов В.М. Система
римского права. Учебник. – М.: Изд-во "Спарк", 1996. – С. 407-429.]
Опіка над особою мала на меті забезпечити інтереси агнатської сім’ї [63
Відповідно до положень Законів 12 таблиць агнатами визнавалися родичі за
чоловічою лінією, тобто, немов би, когнати з боку батька, якими, наприклад, є
брат, народжений від того ж самого батька, син брата чи його онук.] шляхом
встановлення влади над особою sui iuris, яка є неповнолітньою, а тому ще не має
дієздатності.
Опікун мав владу над підопічним дуже схожу на владу батька сімейства. Головним
завданням опіки була охорона майна підопічного в інтересах його спадкоємців.
Тому порядок закликання до опіки, за винятком випадку, коли опікуна було
призначено у заповіті, збігався з порядком закликання до спадкування, тобто
опікуном був найближчий агнат підопічного. [64 Новицкий И.Б., Перетерский И.С.
Римское частное право. – М.: Юрист, 2002. – С. 143-144. ]
З часом характер обох інститутів змінився. Головними у відносинах опіки та
піклування стали обов’язки опікунів, а не їхні права. Турбота про особисті
немайнові та майнові права осіб, які не можуть самостійно реалізувати свої
права, все більше ставала обов’язком суспільства. Тому з’явилися спеціальні
органи влади, відповідальні за призначення опікунів та контроль за їх
діяльністю. Наприклад, ще за законами XII таблиць припускалося усунення
негідного опікуна від виконання обов’язків (remotio suspecti tutoris). Обсяг
прав опікунів над майном підопічного було зменшено та встановлено сувору
звітність за їх діяльність.
У своєму розвитку інститут опіки все більше набував приватно-правового
характеру. Із трансформацією агнатської родини у когнатську на перший план у
відносинах опіки почав виходити аспект захисту підопічної особи. З часом
сформувалося уявлення про опікунські обов’язки як громадську посаду (munus
publicum). [65 Загоровский А.И. Опека над несовершеннолетними// Русская Мысль.
– 1902. – №4.]
Мета опіки закріплюється у визначенні її юристом Сервієм Сульпіцієм Руфом (D.
26.1.1 рr.): "Tutela est, ut Servius definii, vis ac potesias in copite libero,
ad tuendum eum qui propter aetatem sun sponte se defendere nequit, hire civili
data ac permissa" ("Як визначає Сервій, опіка є встановлена та дозволена
цивільним правом сила та влада над вільною особою для захисту того, хто
внаслідок віку не має можливості захищатися самостійно…").
Оскільки призначенням інституту опіки з часом ставав захист інтересів особи,
над якою встановлювалася опіка, то вже відповідно до закону Atilia опікуном у
разі відсутності родичів могла бути особа, призначена магістратом. Крім того,
від опіки, яка стала обов’язком опікуна, у ряді випадків опікуну можна було
відмовитися. [66 Санфиллипо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник/ Под
ред. Д.В. Дождева. – М.: Изд-во БЕК, 2000. – С. 149.]
У зв’язку з вищезазначеним, можна виділити два етапи у формуванні інституту
опіки за римським правом:
1) початок формування опіки та піклування у добу раннього римського права
(права республіканського Риму);
2) визначення основних засад регулювання відносин опіки та піклування у добу
розвиненого (сформованого) римського права (права імператорського Риму). [67
Див.: Харитонов Є.О. Історія приватного (цивільного) права Європи. Частина І.
Витоки. – Одеса: Бахва, 1999. – С
- Київ+380960830922