РОЗДІЛ 2
ДОСВІД ФОРМУВАННЯ НАВЧАЛЬНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ УМІНЬ У СТУДЕНТІВ У ПЕДАГОГІЧНІЙ
ПРАКТИЦІ ВИЩОЇ ШКОЛИ НАПРИКІНЦІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ.
2.1. Форми і методи формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів у
навчально-виховному процесі.
Аналіз архівних матеріалів та історичних документів [50, 65, 79, 231, 239, 241]
свідчить про те, що формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів
наприкінці ХІХ – початку ХХ століття відбувалося у процесі навчально-виховної
діяльності. Як відомо, для вищої школи досліджуваного періоду була характерна
наявність різноманітних форм навчання: лекції, семінари, практичні та
лабораторні заняття, репетиції, співбесіди, консультації викладачів тощо.
Вивчення педагогічної практики вітчизняних університетів досліджуваного періоду
переконало, що потенційні можливості для формування навчально-інтелектуальних
умінь в учнівської молоді мала така організаційна форма навчання як лекція.
Більшість провідних діячів вищої освіти досліджуваного періоду (М.Любімов,
Ф.Паульсен, Л.Петражицький, М.Сумцов, А.Фортунатов, К.Фортунатов та ін.)
зазначали, що тогочасну лекцію скоріше слід було б вважати систематичним
викладенням науки у значній кількості послідовних рефератів. Тому, особливість
лекційного методу викладання, на їхню думку, полягала у живому нарисі науки у
цілому, з’ясуванні її основної проблеми та головних ідей, формуванні у
студентів чіткої уяви про успіхи науки та напрямки її розвитку, висвітленні
зв’язків між даною наукою та всією сукупністю знань і цілей людства.
Вченими-педагогами було визначено, що ефективність роботи на лекції залежала
від здібності студента активізувати власну розумову діяльність, від його уміння
розуміти матеріал, виділяти головне, записувати інформацію у вигляді стислих,
змістовних конспектів. Однак, досвід викладачів-практиків цього періоду
засвідчує, що не всім студентам була притаманна підвищена розумова активність
та здатність тривалий час утримувати увагу, тому важливим завданням вищої школи
було формування у студентів уміння уважно слухати та запам’ятовувати.
Цю ж проблему порушував і О.Міртов. Так, він виділив три основні методи
слухання лекції: 1) емоційно-піднесений; 2) синтетично-запам’ятовувальний; 3)
детально-запам’ятовувальний. Характерною ознакою першого методу сприйняття
інформації було те, що слухачі зазвичай не вели записів. Такий метод
застосовувався переважно при слуханні агітаційних лекцій, промов на урочистих
актах тощо. Другий метод вимагав застосування синтетичних прийомів мислення,
оскільки слухачеві необхідно було “вхопити” головну думку лектора, слідкувати
за її розвитком. Під час такого слухання складався схематичний конспект лекції.
Третій метод передбачав записування та запам’ятовування інформації, яка
повідомлялася лектором, у вигляді цифр, дат, вказаних класифікацій, визначень
тощо.
Відзначимо, що конспектування, тобто викладення змісту лекції або промови у
вигляді стислого, короткого огляду, вважалося у досліджуваний період, з одного
боку, необхідною умовою ефективної роботи на лекції, а, з іншого, – корисним
методом формування таких навчально-інтелектуальних умінь як уміння виділяти
головну думку, робити узагальнюючі висновки, уважно слідкувати за ходом думок
викладача тощо.
Педагоги-практики, з метою кращого засвоєння матеріалу лекції, радили студентам
готуватися до неї, що також вимагало від них використання умінь аналізувати,
порівнювати, робити висновки, виділяти головне тощо. Цінність підготовки, на їх
думку, полягала у тому, що студенти отримували змогу уважно та критично
сприймати те, що повідомляється, задавати лектору запитання, приймати активну
участь в обговоренні проблеми тощо.
Значним кроком вперед можна вважати впровадження викладачами-практиками у
навчальний процес, так званих, вступних лекцій, які висвітлювали наукові
проблеми ретроспективно. Прикладом втілення такого підходу при викладанні
філологічних дисциплін може слугувати вступна лекція приват-доцента С.Голубєва
„Початок систематичної обробки російської церковної історії”, яка була
прочитана ним 15 квітня 1885 р. в університеті Св. Володимира. Так, у своїх
лекціях він пропонував аудиторії ознайомитися з науковими працями попередніх
дослідників, визначити, що саме було зроблено у галузі предмета історії церкви.
Такий стислий огляд, на думку педагога, сприяв формуванню у студентів
критичного ставлення до історичних фактів, привчав до об’єктивності та
неупередженості їх оцінки.
Отже, у ході дослідження виявлено, що ефективна робота на лекції з одного боку,
вимагала від студентів уміння стисло та змістовно занотовувати, зосереджувати
увагу на основних думках лектора, слідкувати за ходом його думок, а, з іншого,
– сприяла формуванню таких умінь як аналіз, виділення головного, узагальнення,
формулювання запитань, раціональне запам’ятовування тощо.
Як свідчить проведений науковий пошук, такі індивідуальні форми роботи із
студентами як репетиції, співбесіди, консультації, активно використовувалися у
практиці вищої школи досліджуваного періоду і визнавалися педагогічною
громадськістю ефективною формою організації навчально-пізнавальної діяльності
студентів. Про це свідчить інтерв’ю педагога-новатора, надруковане у газеті
„Новини”. У якості прикладу наведемо фрагмент цього інтерв’ю: „… Я, зі згоди
свого керівництва, відступив від пануючої лекційної системи, замінивши її
системою бесід та репетицій, і прийшов до вельми схвальних результатів.
Я вчиняю так. Раз на тиждень влаштовую бесіди із своїми слухачами. Задаю їм на
тиждень урок по книзі. На бесіді впродовж декількох годин опитую учасників,
роз’яснюю не зрозуміли для них місця та дода
- Київ+380960830922