РОЗДІЛ 2
ЖАНРОВІ МОДИФІКАЦІЇ ІСТОРИЧНОЇ МАЛОЇ ПРОЗИ ХХ ст.
Наукове вивчення літературних явищ передбачає аналітичний розгляд їхньої
структури, основних закономірностей їхнього розвитку в такій універсальній
категорії, як жанр, що є формою втілення авторського задуму, авторської
інтерпретації подій, осіб, художньої оповіді. “Теорія жанрів – це, свого роду,
упорядкованість: вона допомагає класифікувати літературний процес...” [189, с.
243].
Класифікуючи жанрові структури історичної прози, І. Варфоломєєв увиразнює
діалектику змістовно-формотворчих співвідношень і жанрових утворень. Він
пропонує таке внутрішньовидове жанрове розмежування: історико-реалістичні,
історико-романтичний та історико-нарисові жанри [21, с. 46]. М. Ільницький
зауважує, що реальна картина розвитку історичної теми дедалі ускладнюватиметься
пошуками нових способів перетворення подій в образ, кристалізації факту в
художню ідею. Відбувається “міграція” піджанрових утворень і “неможливо
будь-яке з цих утворень наміцно прикріплювати до одного якогось жанрового типу”
[71, с. 302].
Жанрові особливості літературного твору залежать і від домінуючих у певний час
естетичних тенденцій, і від художньої системи письменника, всередині якої
функціонує окремий твір автора, від арсеналу засобів і способів оволодіння
дійсністю.
Одним із найважливіших завдань типології жанрів є встановлення зв’язків між
жанровими системами різних літературних періодів, виявлення найстійкіших
жанрових ознак у літературному процесі. Прагнення зафіксувати ці спільності
породжує потребу в уніфікації жанрових визначень, у перетворенні їх у терміни,
нарешті, у введенні своїх “робочих” понять. Аналіз історичних творів дозволяє
з’ясувати художню орієнтацію митців на історію, способи її творчої
інтерпретації, встановити, які елементи мають жанротворче, системотворче
значення у структурі конкретних текстів.
С. Андрусів вважає, що специфіка жанрових різновидів історичного твору
визначається співвідношенням між документом (а також науковим дослідженням
документів, історичною працею, науково-публіцистичним дослідженням) і вигадкою
та домислом. “Різні пропорції, “дози” цих інгридієнтів творять різні
жанрово-видові контури історичного твору” [3, с. 16].
Із цього погляду дослідниця поділяє твори з історичною тематикою на три жанрові
групи: історико-художні, художньо-історичні, художньо-документальні. Кожній із
них, на думку С. Андрусів, властивий свій тип вигадки і художнього
узагальнення: першій – романтичний, другій – конкретно-реалістичний із
можливими включеннями романтичних і умовних форм узагальнення, третій –
образно-нарисовий (публіцистичний) [3, с. 16].
“В історико-художніх творах у співвідношенні документа та вигадки (домислу)
переважає вигадка; документ, історія відіграють другорядну роль, переважно або
через відсутність документів часу (події надто віддалені чи взагалі не
задокументовані), або через те, що виступають у творі хіба що приводом,
екзотичною “приманкою” для читача, а самого автора, що ставить собі інші, не
історичні завдання, цікавлять мало” [3, с. 16]. На першому плані в таких творах
переважно виступають вигадані герої, реальних історичних осіб або зовсім немає,
або вони перебувають на другому плані та виконують у творі роль перепустки в
історичний жанр, підтверджують вірогідність, посилюють історичну інтенсивність
зображення.
До другої жанрової групи історичних творів С. Андрусів відносить
художньо-історичні, де також переважають вигадка і домисел, але надзвичайно
важливе місце посідають документ, історична фактографія, історично-наукові
дослідження зображуваного часу, а також власні авторські “археологічні
розкопки” історії – пошуки, відбір і осмислення історичного матеріалу. У них “в
основному превалюють конкретно-реалістичні форми самого життя, ...хоч у
реалістичну розповідь можуть вільно вмонтовуватись елементи лірико-романтичних
і умовних форм відображення” [3, с. 17].
В обох групах творів, вважає дослідниця, можлива виразна проекція на
сучасність, концептуальність, філософічність, але вони відрізняються між собою
“дозою” дослідження історії, обсягом архівної підготовчої роботи, розміром
площі, яку займає у тканині твору документ. С. Андрусів зазначає, що поділ
історичної прози на історико-художні та художньо-історичні твори досить
умовний, “це просто робочий прийом” [3, с. 17].
Провідними структурними елементами групи історичних художньо-документальних
творів виступають історичний факт, подія, які відображені в документах свого
часу, в наукових дослідженнях істориків і самого автора. Вигадка тут природно
поступається місцем домислу, також скутому сюжетом чужого, реального життя, і
домисел, і вигадка – продукти творчої уяви. Переважання одного з них у творчій
практиці письменника, безсумнівно, пов’язане з психо-фізіологічними параметрами
його особистості, типом творчої уяви – репродуктивної, відтворювальної чи
асоціативної. Окрім того, зазначає С. Андрусів, “переважання вигадки чи домислу
визначається концепцією історії і історичної людини в творі, а отже – і
законами жанру” [3, с. 19].
Поняття “різновид” і “модифікація” близькі за значенням, але не синонімічні.
Різновид – виділення нового утворення з рисами, у чомусь відмінними від
загального поняття жанру. Модифікація – “наслідок еластичності жанру”.
Модифікацію вважають “додатковою характеристикою, яка вводиться і на рівні
жанру, і на рівні жанрового різновиду” [171, с. 118].
У визначених С. Андрусів жанрових групах історичних творів приймаємо
найголовнішу характеристику – тип вигадки та узагальнення: романти
- Київ+380960830922