РОЗДІЛ 2
ОБРАЗ ГАМЛЕТА ТА ЯВИЩЕ ГАМЛЕТИЗМУ
МІЖ ЛІТЕРАТУРОЮ І ПСИХОЛОГІЄЮ
Характерною рисою творчого доробку Шекспіра є посилений інтерес до світу
людини, найінтимніших подробиць її внутрішнього життя. Нагадаємо слова Й.В.Ґете
про те, що “Шекспир – великий психолог, в его пьесах нам открывается все, что
происходит в душе человека” [цит. за: 350, 184]. Цей творець людських
характерів, майстерно висвітлюючи драматичні конфлікти та контрастні внутрішні
пориви в душах своїх героїв, відкриває перед нами і психологічні мотиви їх
вчинків, розглядаючи кожну особистість як неповторну.
У трагедії “Гамлет” В.Шекспір постає також як досконалий знавець людської
психології. Зображуючи глибинні конфлікти Гамлета, митець знайомить нас з
внутрішнім незримим процесом, який зумовлює стан героя. Ми бачимо відображення
світу і внутрішню реакцію на нього, стаємо свідками того, як почуття і настрої
перетворюються у дії та слова. Слід відзначити, що Шекспір більше звертав увагу
на внутрішній стан Гамлета, ніж на сюжет. Однак принц, заглиблений у власний
світ, подекуди дивно реагує на репліки та вчинки оточуючих. Монологи героя
зображають його характер зсередини, що сприяє розумінню зовнішніх проявів
психіки. Автор створює ситуації, у яких найкраще і найповніше мають вияв риси
характеру принца данського. Осмислюючи особливості психіки Гамлета, всі
шекспірознавці одностайно відзначають, що він – людина зі складною психікою.
Здобутки у галузі психології на початку XX століття та відкриття психоаналізу
розширили і ускладнили уявлення про людину і, як наслідок, про Гамлета. Так
загадковий герой В.Шекспіра стає предметом дослідження психологів та
психоаналітиків.
У цьому розділі ми звернемося до двох найвідоміших інтерпретацій Гамлета, тісно
пов’язаних з відкриттями у психології та психоаналізі, які розглянемо в одній
площині, але у хронологічному порядку. Основними методологічними орієнтирами
цього розділу будуть засади психологічного підходу до вивчення літератури та
висновки психоаналізу [див. докладніше про це: 42; 44].
2.1. Гамлет та гамлетизм у дзеркалі психоаналізу
Визначний австрійський вчений, засновник психоаналітичної теорії Зігмунд Фройд
у своїх дослідженнях неодноразово звертався до творчості В.Шекспіра, “вдоль и
поперек знавшего человеческую природу, ее бездны и высоты” [350, 466]. Часто
аналізував вчений і текст трагедії “Гамлет” та інтерпретував його для пояснення
свого вчення про несвідоме. У сучасних прочитаннях та тлумаченнях тих ідей
психоаналізу, які безпосередньо пов’язані з постаттю Гамлета, ми зустрічаємо
думку про те, що “хворою виявилася не доба, згідно з задумом Шекспіра, а
людська душа, скалічена патологією підсвідомості” [220, 205]. В українському
літературознавстві узагальнюючими дослідженнями проблеми впливу психоаналізу на
літературознавство стали праці Ніли Зборовської [42; 44]. Авторка детально
висвітлює основні концепції психоаналітичної теорії З.Фройда, налаштування
психоаналізу до інших стратегій інтерпретації літературних творів (аналітична
психологія, герменевтика, структуралізм тощо), а також історію українського
літературознавчого психоаналізу [див. докладніше про це: 42; 44].
Як відомо, батько психоаналізу вважав, що винайдений ним Едіпів комплекс
зумовлює літературну творчість, яка знайомить нас з різними формами людської
поведінки. Ця творчість, на думку З.Фройда, зберігає у собі сліди інфантильної
едіпальності, бо “драматурги всіх часів черпали матеріал головно з Едіпового та
інцестуозного комплексів і їхніх варіантів та замаскованих видозмін” [104,
340]. За допомогою Едіпового комплексу З.Фройд пояснює не лише клінічні
випадки, але й факти з історії культури, у тому числі і трагедію Софокла
“Едіп-Цар” та трагедію Шекспіра “Гамлет”, зазначаючи, що “в измененной
обработке одного и того же материала обнаруживаются все различия в психической
жизни обоих столь отдаленных друг от друга культурных периодов, весь вековой
прогресс процесса вытеснения в душевной жизни человечества” [326, 171].
Зауваживши, що цей комплекс неохоче визнається суспільством, З.Фройд був
переконаний, що саме у поезії він досяг “повноти свого розвою” [104, 205], бо
поети у своїх творах дуже часто висували на перший план мотив споконвічної
боротьби між батьком та сином. Психоаналітик стверджував, що “величайшая
трагедия “Гамлет” Шекспира покоится на том же самом базисе, что и “Царь-Эдип”
[326, 171].
На переконання З.Фройда, міф про царя Едіпа – “мало измененное проявление
инфантильного желания, против которого впоследствии возникает идея ограничения
инцеста”, а “в основе создания Шекспиром Гамлета лежит тот же комплекс инцеста,
только лучше скрытый” [323, 48]. Отже, З.Фройд розглядає таємницю Гамлета у
світлі давньогрецького міфу і розкриває зміст “Гамлета” у контексті комплекса
Едіпа. Для нас важливо підкреслити, що інтерпретація трагедії “Гамлет”,
здійснена З.Фройдом, – це не тільки приклад застосування психоаналізу в галузі
літератури, але й ситуація виникнення та обґрунтування гамлетизму як
психологічної категорії.
Перші роздуми З.Фройда про Едіпа та Гамлета виникають як аналогія до почуття,
яке психоаналітик віднайшов, аналізуючи своє дитинство. Поштовхом до таких
роздумів була смерть батька З.Фройда у 1896 році. Після смерті батька у
З.Фройда з’явилося незрозуміле почуття провини, психоаналітик втратив
упевненість в собі, перестав працювати та спілкуватися з близькими. Він
неодноразово спостерігав схожий стан у чоловіків, які втратили батьків. Щоб
позбутися свого неврозу та допомогти пацієнтам, З.Фройд займається
самозаглибленням та самоаналізом. “Лопаты,
- Київ+380960830922