Розділ 2
Реалізація функціональності знань у процесі вивчення органічних речовин
2.1. Діяльнісний підхід як основа формування функціональних знань
Формування функціональності знань не може відбуватися поза діяльністю школяра.
Саме в процесі діяльності формується, реалізується та перевіряється
функціональність знань. Знання не можуть бути ні засвоєні, ні збережені поза
діями учнів. Якість знань визначається змістом і характеристиками тієї
пізнавальної діяльності, до складу якої вони входять [21].
З огляду на це у процесі дослідження функціональність хімічних знань
розглядається в контексті діяльнісного підходу. Ставилися завдання:
з’ясувати на основі аналізу літературних даних сутність діяльності особистості
як педагогічної категорії, визначити основні види, структуру та місце
діяльності в навчальному процесі;
розкрити особливості діяльнісного підходу до формування функціональності знань
учнів з органічної хімії;
визначити умови й етапи формування функціональності знань у процесі діяльності
учня.
Розробка теорії діяльнісного підходу є підсумком досліджень фахівців різних
профілів, які у своїх працях виокремлювали на ті чи інші компоненти цілісної
структури діяльності: змістовне узагальнення (Єльконін Д.Б., Давидов В.В. ),
керування процесом засвоєння знань (Тализіна Н.Ф.), поетапне формування
розумових дій (Гальперін П. Я., Тализіна К.Ф. ), соціальне навчання (Бандура
А., Маккоби Е.), проблемне навчання (Махмутов М.І.), когнітивне навчання
(Бруннер Д., Пайперт С.).
Діяльнісний підхід – сукупність теоретико-методологічних і конкретно емпіричних
досліджень, у яких психіка і свідомість, їхній розвиток і формування вивчаються
в різних формах предметної діяльності суб'єкта [74, 76].
Як свідчить аналіз літератури, філософська категорія діяльності не має
однозначного визначення. Зіставлення думок різних авторів про структуру і
природу людської діяльності показало, що при всій різноманітності окремих
поглядів на перший план виступає поєднання двох підходів. Перший полягає в
тому, що діяльність трактується як взаємодія людини з навколишньою дійсністю.
Другий розглядає її як здатність людини до певного виду активності [15, 16,
17, 32, 112, 121, 132, 149, 207, 264, 186].
Поняття діяльності як наукове було введено у філософію в XVІІІ ст. І.Кантом,
але тільки в методології XІХ ст., починаючи з робіт Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха, а
також з аналізу цих робіт, проведеного К. Марксом (наприклад, у "Тезах про
Фейєрбаха"), було дано власне змістовне, повне тлумачення діяльності як
філософської категорії. Воно розглядається нині як методологічна основа
психологічної інтерпретації цієї категорії [296].
Існують і інші інтерпретації, наприклад суб'єктивно й об'єктивно ідеалістичні,
в яких насамперед стверджується предметний характер діяльності, єдність
предметного і почуттєвого в ній. Людина як суб'єкт діяльності планує,
організує, направляє, коригує її. Водночас сама діяльність формує людину як її
суб'єкта, як особистість.
Буєва Л. П. [32] розглядає діяльність як форму активного ставлення людини до
навколишньої дійсності, зміст якого становлять не лише наступна її зміна та
перетворення, а й створення людиною умов для свого існування і розвитку.
„Діяльність людини в основі своїй є творіння нових умов існування і розвитку:
відтворення існуючого включене у цей процес як його момент і умова" [32,
с.58]. Отже, діяльність має перетворювальний характер.
Каган М. С. , розглядаючи діяльність як систему, вказує на три структурні
елементи: суб'єкт, об'єкт, активність суб'єкта [112]. Суб'єктом діяльності є
її виконавець - окрема особа, група людей, велика спільнота людей. Об'єкти
діяльності - явища, предмети зовнішнього світу, матеріальної дійсності, що
існують незалежно від свідомості людини і на які спрямовується конкретний вид
діяльності. Суб'єкт і об'єкт - основні елементи у структурі діяльності. Всі
інші - похідні від них і для кожного конкретного виду діяльності мають свої
специфічні особливості: не існує суб'єкта без об'єкта і об'єкта без суб'єкта,
це два полюси цілісної і лише в абстракції розчленованої системи [1, 78, 111,
330].
Досить часто замість об'єкта діяльності як структурний елемент виділяють
предмет діяльності. Вивчення філософської літератури засвідчило, що предмет і
об'єкт діяльності не тотожні. „Предмет існує об'єктивно і незалежно від людини.
Це перш за все природна предметність, в якій об'єктивуються усі людські цілі,
здібності і потреби" [112, с. 78].
Як структурний елемент діяльності Каган М. С. розглядає активність, котра
проявляється в тому чи іншому способі оволодіння суб'єкта об'єктом. Іноді до
зазначених елементів додають четвертий елемент – знаряддя і засоби діяльності,
"котрі є складною й розгалудженою системою „штучних органів" суспільної людини,
за допомогою яких вона здійснює необхідні перетворення предметів діяльності"
[112, с. 79-80]. Отже, цей елемент діяльності дозволяє суб'єкту оволодіти
об'єктом. Оскільки лише суб'єкт володіє свідомістю, активністю і творчими
здібностями, Буєва Л. П. робить важливий висновок, що саме суб'єкт „своєю
діяльністю „оживляє" всю сукупність мертвих речей, приводить її в рух, творчо
перетворює умови діяльності і самого себе" [32, с.82]. Цей висновок є ключовим
для навчальної діяльності, оскільки в ній учні є суб'єктами власного учіння.
Діяльності будь-якого виду властиві такі спільні ознаки, як предметність,
цілепокладання, осмисленість, перетворювальний характер [79, 150, 329].
Предметність – це залежність діяльності від об'єктивного впливу навколишнього
світу, об'єктивна матеріальна основа діяльності, її зв'язок з предметним
світом. Ці
- Київ+380960830922