Форми захисту трудових прав працівників.

розділ 2.1). Національні юрисдикційні форми захисту трудових прав та інтересів працівників також будуть розглянуті в інших підрозділах роботи.
Неюрисдикційні форми захисту передбачають дії працівників або їх представників із захисту трудових прав та інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення до відповідних юрисдикційних органів (судів та адміністративних органів).
У дисертації форми захисту трудових прав та інтересів працівників досліджуються залежно від суб'єкта, уповноваженого застосовувати передбачені законодавством способи і засоби: індивідуальний захист (самозахист); колективний захист (через профспілки, систему колективних угод і колективних договорів, органи з вирішення трудових спорів), державний захист (судовий захист, державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю).
1.3. Способи захисту трудових прав та інтересів працівників: загальна характеристика
Захист трудових прав і законних інтересів полягає у створенні обстановки, за якої стають можливими реалізація, здійснення цих прав та інтересів. Визнаючи певні суб`єктивні права, трудове законодавство повинно забезпечити їх необхідними способами захисту. Інакше, якщо право не захищено, то воно "перетворюється" у "декларативне право" і може бути розраховано лише на добровільну повагу. Воно набуває характеру лише морально забезпеченого права, що залежить тільки від свідомості членів суспільства й авторитету державної влади.[98, с. 96] Зміст захисту складають певні дії, що спрямовані на усунення перешкод у здійсненні прав та інтересів. Таким чином, ці дії виступають умовами реалізації трудових прав і законних інтересів.
Право на захист суб`єктивних прав і законних інтересів, тобто обсяг можливостей припинення і попередження порушень трудового законодавства, поновлення порушених трудових прав громадян і відшкодування заподіяної внаслідок таких порушень шкоди, залежить від способу, який застосовує уповноважена особа. Таким чином, одним із завдань правової доктрини є визначення критеріїв вибору оптимального способу захисту у найбільш типових ситуаціях, що реально вплине на підвищення стабільності й надійності правового становища учасників трудових відносин.
Необхідність у захисті суб`єктивних прав і законних інтересів виникає у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання права, тобто при виникненні підстав для застосування способів захисту.
О.Є. Богданова запропонувала підставою для застосування способів захисту вважати посягання на суб`єктивне право,[56, с. 41] яке визначається як не передбачений законом вплив на суб`єктивне право учасника трудових відносин, що полягає у заперечення суб`єктивного права уповноваженої особи, що виявляються у формах невизнання права, порушення права, оспорювання права. Вона підкреслює, що судження про віднесення до цієї категорії тільки порушення права, обмежує поняття захисту. Факт порушення права у більшості випадків є підставою для застосування заходів юридичної відповідальності (питання про співвідношення категорій "захист" і "відповідальність" розглядалося вище).
Посягання на право здійснюється як дією, так і бездіяльністю, але його не слід ототожнювати з правопорушенням. Правопорушення є підставою юридичної відповідальності, а посягання є підставою для застосування способів захисту. Але для встановлення посягання, як і для відповідальності, необхідна наявність усіх елементів його складу: дії чи бездіяльності зобов`язаної особи, результату, а також причинного зв`язку між діянням і результатом.
Аналіз практики реалізації суб`єктивних прав дозволяє виділити чотири види порушень трудових прав: [122, с. 33-40]
1. це перешкоди у реалізації права, тобто можливості певної поведінки самих суб`єктів права у користування соціальним благом; даний вид підрозділяється на:
* перешкоди, пов`язані з початком реалізації права (наприклад, не надання вчасно чергової відпустки);
* перешкоди у поновленні конкретних правовідносин із реалізації права, у продовженні нормального процесу реалізації права (наприклад, відмова оплатити працівнику час вимушеного прогулу; не застосування заходів поліпшення умов праці );
2. зниження, погіршення існуючого рівня фактичного правового становища, тобто зменшення чи позбавлення блага, що є об`єктом конкретного права працівників (наприклад, незаконне звільнення за ініціативою роботодавця; незаконне утримання із заробітної плати );
3. часткова чи повна втрата благ, внаслідок чого поновлення попереднього порушеного становища неможливо, також характеризуються зниженням, погіршенням існуючого рівня фактичного правового становища (наприклад, випадки порушення права на здорові, безпечні умови праці, які викликали погіршення стану здоров`я, повної чи часткової втрати працездатності); до цього виду належать також і порушення, коли неможливість поновлення попереднього становища обумовлена неповоротністю минулого часу (наприклад, незаконне застосування надурочних робіт).
Слід відмітити, що дана класифікація носить умовний характер. На практиці порушення одного суб`єктивного права може стати перешкодою до реалізації іншого. Це обумовлено тісним взаємозв`язком змісту основних суб`єктивних трудових прав. Можливо порушення одного права двічі, наприклад, затримка у поновленні вже порушеного права чи відмова у його захисті. Це складає четвертий вид порушення трудових прав.
В юридичній літературі правопорушення трудових прав за тривалістю їх здійснення поділяються на триваючі й одноразові. Частіше за всього триваючі правопорушення виражаються у бездіяльності суб`єктів порушення (наприклад, порушення власником або уповноваженим ним органом правил охорони праці), тоді як одноразові здійснюються активними діями (наприклад, незаконні звільнення та переведення).
Отже, порушення суб`єктивних трудових прав - це такі діяння (дії чи бездіяльність) особи, що перешкоджають реалізації суб`єктивного права або знижують рівень фактичного правового становища працівника в трудових відносинах.
Невизнан