РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ФОРМ САМОСВІДОМОСТІ ЯК ФІЛОСОФСЬКЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ОСВІТИ
2.1. Логіка становлення особистості в філогенезі самосвідомості як теоретичний принцип освіти
Насамперед зазначимо нероздільність свідомості та самосвідомості - "Не можна мати свідомість, не маючи самосвідомості, не будучи для себе тим, що ми називаємо "Я", не відчуваючи (осмислено) себе здатним щось зробити для того, щоб узнати, знати," - це просто необхідне нагадування сьогодні, вважає Ф. Михайлов [137, 199]. Такої ж думки дотримується О. Леонтьєв - "в свідомості образ дійсності не зливається з переживанням суб'єкта: в свідомості відображуване постає як перед суб'єктом "поставлене"... Відокремлення в свідомості людини відображуваної реальності як об'єктивної має в якості іншої своєї сторони виділення світу внутрішніх переживань і можливість розвитку на цьому підґрунті самоспостереження" [114, 272]. Отже, якщо розглядати свідомість поза самосвідомістю, то вона або лишатиметься простим відображенням реальності, її копією або двійником, без спрямування на саму людину, або виявиться обмеженою в своєму існуванні поза усвідомленням людиною власної сутності.
Але свідомість як ідеальна форма єдності матеріального світу рефлексована в себе, тобто її "предметом" стає сама людина в її сутності, отже, свідомість, що рефлексує себе в основі сутності і сутність в основі власного саморозвитку і є самосвідомістю. Проте, самосвідомість людини виступає не просто самоусвідомленням її як окремої істоти (це стосується лише початкових форм розвитку самосвідомості, коли дитина виділяє себе як окреме "я"). В дійсності вона є поглибленням пізнання людини до усвідомлення її власної сутності в ході оволодіння нею. Таке фундаментальне самоусвідомлення уможливлює істинний статус людини, суттєвість її існування як істинної особистості, уможливлює принцип організації освіти як сутнісного розвитку особистості.
У випадку існування свідомості поза сутнісною самосвідомістю ми маємо справу з нерозвиненою істотою, котра не пройшла через ті необхідні освітні сходинки власного людського становлення, абсолютну необхідність проходження яких окреслив і обґрунтовував Геґель в "Феноменології духу" та "Філософії духу". Подальший розгляд змісту самосвідомості людини через діалектику індивідуальної та суспільної свідомості розкриває їх неподільність і взаємне опосередкування, тобто те, що вони не можуть виступати двома абсолютно окремими формами і їх опосередкування здійснюється діяльністю. Рівень усуспільненості діяльності людини, змістовна міра її значущості для розвитку суспільства буде визначати міру її свідомості та самосвідомості.
У даному підрозділі виводиться основа розвитку суспільної свідомості та самосвідомості людини, яку складає зміна та розвиток суспільного характеру праці людини. Адже якщо праця зорієнтована лише на задоволення потреб існування, то вона не тільки сутнісно не розвиває людини, а зумовлює її деградування. Перш за все необхідно визначити суттєву особливість способу життєдіяльності людини, щоб вивести становлення усвідомленого людського буття, його доцільності. Для цього коротко окреслимо, в чому полягає якісно новий спосіб розвитку матеріального світу в суспільній формі матеріального руху.
Перехід матеріального розвитку взагалі від форм руху природи до суспільної форми відбувається завдяки об'єктивній передумові, якою є предметно-практична діяльність людини. В суспільній формі матеріальний розвиток за основою відрізняється від природного. Суть такої відмінності полягає в тому, що виникає така єдність і всезагальність (спосіб узагальнення) самої матерії, що постає в ідеальній формі - свідомістю.
Зміна людиною природи і самої себе є водночас і способом людської життєдіяльності, сутністю соціальної форми руху, і водночас становить спосіб існування матерії - сутність руху взагалі. Але ця єдина сутність не є наперед даною і готовою. Самий цей спосіб відношення людини до світу, що визначає і людину (з усіма її потребами і здібностями) і перетворюваний нею об'єктивний світ, історично змінювався і за своїм змістом і за суспільною формою свого здійснення. Але у всіх своїх особливих формах він утворював єдину в процесі розвитку її сутності основу життєдіяльності людини й усіх її потреб і здібностей (здатність доцільно діяти включно). Звідси походить "продуктивна здібність самосвідомості індивіда", "головна примітна риса життєвої активності індивіда - його рефлексуюча самосвідомість, його "нерівність самому собі", його розв'язувана продуктивною уявою внутрішня суперечність між предметно посталою перед ним необхідністю майбутнього і наявними здібностями зміни обставин в напрямку до образу цієї необхідності" [133, 103]. З цим пов'язана і фундаментальна, стратегічна проблема розробки філософії освіти: "предметний образ, в котрому оформлені здібності, переживання, відносини, цілі, мотиви тощо, і є ж власна її суб'єктивність, що постала перед людиною. Зрозуміло, що логіка формування такого предмета і його суспільного значення не може ототожнювати його з його ж речовою фактурою. Предмет - чуттєво-надчуттєве утворення, а не натуральна річ. В такій формі культура і представлена людині. Засвоєння цієї культури - тих задач, котрі стояли перед людьми, спроб їх розв'язання і способів їх оформлення, тобто і є, за Л. Виготським і О. Леонтьєвим, той спосіб, котрим здійснюється розвиток людини. Це засвоєння має бути організованим як пошук і відтворення "ідеї" або значення предмета (котрі на ньому, як відомо, не написані). Здійснення цього пошуку і є тому предметна діяльність" [137, 91].
Процес розвитку сутності людини вводить дослідження в область історії. Люди стають активними суб'єктами тою мірою, якою вони віддаляються від тварин у вузькому розумінні. Вони роблять свою історію самі, свідомо і тим меншим стає вплив на цю історію непередбачених наслідків, неконтрольованих сил, і тим точніше відповідає результат встановленій наперед цілі. Але якщо підійти з цим масштабом в цілому до історії людств