РОЗДІЛ 2
НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ІММІГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ЧСР
2.1. Міжнародні угоди з проблеми біженців
Перша світова війна справила значний вплив на міграційні процеси, що відбувалися в Європі по її закінченні. Основним джерелом мігрантів стала колишня Російська імперія. Причини політичного та економічного характеру змушували сотні тисяч осіб залишати рідні землі. Не оминула така доля і українців. Основними ж напрямами міграції стали країни Європи та Америки.
Перші повоєнні роки позначені великою рухливістю мігрантів. Направляючись до різних країн, частина з них згодом поверталася на батьківщину, інші - змінювали державу-реципієнта. В науковій літературі зустрічаються різні дані щодо кількості осіб російського походження, які після Першої світової війни залишили Росію. За даними Американського Червоного хреста на початку 1920-х рр. їх кількість становила 2935 тис. осіб1. Ю. Поляков вважав цю цифру завищеною, оскільки вона включала кількасот тисяч поляків, що були репатрійовані в Польщі та зареєстровані як біженці у Американському Червоному хресті. Крім того, до зазначеної цифри була включена значна кількість російських військовополонених, які у 1920-1921 рр. ще знаходилися в Німеччині. З іншої сторони, у зарубіжній науковій літературі вказується, що кількість емігрантів з Росії після Першої світової війни була значно меншою. Наприклад, станом на 1січня 1922 р. у Європі та на Близькому Сході їх перебувало 718 тис. і 145 тис. на Далекому Сході. Але ці дані включали лише офіційно зареєстрованих емігрантів, які отримали нансенівські паспорти2. А Ю. Поляков з цього приводу зазначив, що за період революції та громадянської війни Росію залишили близько 2 млн осіб3. В. Комин вважав, що кількість емігрантів становила півтора-два мільйони осіб, а в підтвердження своєї думки навів дані Женевської місії Російського товариства Червоного хреста і Російського літературного товариства у Дамаску4. Л. Шкаренков, досліджуючи кількісний аспект еміграції з Росії після Першої світової війни, вказав на особливості розселення емігрантів у окремих державах у першій половині 1920-х років. На думку згаданого історика, загальна кількість російських емігрантів у першій половині 1921 р. досягла максимальної величини й становила близько 2 млн осіб5. Таким чином, радянські історики вважали, що кількість емігрантів з колишньої Російської імперії після Першої світової війни становила близько 1,5-2 млн осіб. Близькі до цих підрахунків і дані Ліги націй, згідно яких у серпні 1921 р. кількість емігрантів з Росії дорівнювала 1444 тис. осіб. З них 650 тис. перебували в Польщі, 33 тис. - у Німеччині, 250 тис. - у Франції, 50 тис. - у Югославії та 30 тис. - у Болгарії6. А згідно даних Міжнародного бюро праці, в 1924 р. в Європі перебувало близько 1 млн емігрантів з Росії7.
Інші кількісні показники характеризують українську політичну еміграцію міжвоєнного періоду. За даними Енциклопедії українознавства її чисельність у 1921 р. досягала 80-100 тис. осіб, але згодом зменшилася більш ніж до половини8. М. Шаповал оцінював загальну кількість української політичної еміграції в Європі станом на 1929 р. у межах 70 - 80 тис.9. А голова державного центру УНР в еміграції А. Лівицький в одному з інтерв'ю 1937 р. вказав на 120 тис. осіб"10.
Ближче до середини 1920-х рр. кількість емігрантів з Росії у Європі почала зменшуватися. Це пояснювалося кількома причинами, до яких належали можна віднести репатріацію в Росію та Україну, а також рееміграцію за океан. Репатріація пояснювалося як бажанням емігрантів повернутися до своїх родин, на батьківщину, так і непростими умовами життя на чужині. Втрата політичних ідеалів та життєва дезорієнтація змусили повернутися додому частину політичних емігрантів. Серед зовнішніх чинників, що вплинули на процес репатріації, варто згадати політику радянського уряду в той час. Для послаблення антибільшовицького опору й уникнення використання емігрантів з колишньої Російської імперії для подальшої антибільшовицької боротьби, радянська влада на початку 1920-х рр. провела кілька амністій. Перша з них відбулася відповідно до постанови Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) від 6 листопада 1920 р. до "третьої річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції"11. У березні 1921 р. уряд УСРР проголосив амністію українцям, які емігрували за кордон у зв'язку з громадянською війною за умови повернення в Україну й обіцянки лояльного ставлення до радянської влади12. А 1 травня 1921 р. вийшла постанова Революційного комітету Криму про повне помилування осіб, які брали участь у виступах проти радянської влади. Вказана постанова поширювалася як на окремих осіб, так і на військові формування, що діяли
в Криму в 1918-1919 роках. На її підставі припинялися будь-які їх
переслідування13. Декретом ВЦВК від 3 листопада 1921 р. було оголошено повну амністію особам, що брали участь в організаціях О. Колчака, А. Денікіна, П. Врангеля та ін. Таким особам надавалася можливість повернутися в Росію нарівні з військовополоненими часів Першої світової війни14. А 30 листопада того ж року було прийнято постанову Всеукраїнського центрального виконавчого комітету про амністію рядовим учасникам "білих" збройних формувань15. Згодом, у квітні 1922 р. РНК УСРР було дозволено повернутися на батьківщину всім особам українського походження, які брали участь у "військових організаціях П. Скоропадського, С. Петлюри, А. Денікіна, П. Врангеля та ін."16. В'їзд на територію УСРР членів нерадянських українських урядів і центральних комітетів політичних партій дозволявся лише за індивідуальними клопотаннями17. Відбувалася й агітація серед емігрантів з метою їх повернення на батьківщину. Активну агітаційну роботу проводили комуністи та інші ліві сили країн перебування емігрантів. У кількісному зменшенні еміграції на своїй території були заінтересовані й уряди відповідних європейських держав, виходячи насамперед з фінансово-економічних міркувань18. Як наслідок, лише у 1921 р. майже 122 тис.